РОЗДІЛ 2: ИСТОРІЯ "ТАСМАНІЙСЬКИХ ТИГРІВ"

"Кожна таємниця має свій початок. Але розгадка завжди там, де ти найменше очікуєш її знайти."
— Олівія Хейс

Наступного ранку Сідней зустрів Олівію яскравим сонцем і звичним ранковим гамором. Жваві вулиці наповнилися поспіхом: хтось біг до роботи з кавою в руках, хтось перегортав газету, очікуючи на автобус, а туристи вже встигали фотографувати панораму гавані.

Олівія йшла у бік агентства, але її думки були далеко звідси. Вона знову і знову прокручувала вчорашні події: несподівані знахідки, дивні натяки у справі та головне — відчуття, що за всім цим стоїть щось більше, ніж звичайне викрадення. Вчорашня розмова з Райаном теж не давала їй спокою, додаючи ще більше питань, ніж відповідей.

Раптом, вирвавши її зі світу роздумів, знайомий голос машинного двигуна привернув увагу. Біля офісу, акуратно припаркувавши свою машину, саме виходив Ітан Адамс. Він розправив плечі, кинув ключі у кишеню й помітив її з іншого боку вулиці.

— О, диви, нова зірка агентства! — вигукнув він жартома, піднявши руку для привітання.

— Доброго ранку, Ітане! — Олівія прискорила крок і замахала рукою.

— Доброго ранку, Олівія! — він відчинив дверцята машини й кинув на неї усмішливий погляд. — Схоже, ти сьогодні вже випила свою каву, бо так і світитися почала.

— А ти, схоже, ще не випив, — пожартувала вона, киваючи на його трохи розкуйовджене волосся.

Ітан театрально поправив комір сорочки й зітхнув:
— Ти щойно зруйнувала мою легенду невтомного детектива. Тепер усі побачать, що я звичайна людина, яка не вміє нормально прокинутися.

Олівія розсміялася, прикриваючи рот долонею:
— Не хвилюйся, я нікому не скажу. Це буде нашим маленьким секретом.

Вони разом рушили до офісу. Ітан йшов поруч, жартома піднімаючи брови:
— А як у тебе справи після вчорашнього? Не розчарувалася в нашому агентстві?

— Ще ні, — хитро всміхнулася Олівія. — Але попереджаю: якщо ти ще раз принесеш у кабінет ті свої бутерброди з гострим соусом, я таки подумаю двічі.

— О, то значить, ти вже справжній член команди, якщо жалієшся на мої кулінарні шедеври! — Ітан голосно засміявся.

Їхній безтурботний діалог трохи розвіяв напруження, що висіло після першого дня роботи, й обидва відчули: попереду буде непростий день, але починати його краще з усмішки.

Вони разом підійшли до входу, і Олівія на мить зупинилася перед вивіскою агенції. Металеві літери, вигравірувані під старовину, виблискували у ранковому світлі: "Агентство Тасманійські Тигри". Дівчина провела поглядом по напису, й у грудях народилася цікавість, що не давала спокою.

— Ітане, а звідки взялася ця назва? Чому саме "Тасманійські Тигри"? — запитала вона, нахиливши голову.

Ітан усміхнувся і, зробивши запрошувальний жест, відчинив перед нею двері.
— Це варто почути всередині. Традиція, знаєш, — сказав він з легкою інтригою в голосі.

Вони пройшли через коридор у невеликий затишний кабінет, де крізь жалюзі пробивалося тепле сонячне світло. Ітан зручно вмостився за столом, а Олівія сіла навпроти, з готовністю слухати.

— Це цікава історія, — почав він, відкинувшись на спинку стільця. — Агентство заснували майже двадцять років тому кілька людей: детективи, юристи, навіть медексперти. Але головним натхненником був дідусь Райана — Джеймс Картер. Людина, яка жила своєю справою й водночас була справжнім австралійським патріотом.

Він на мить замовк, немов підбирав слова, а потім нахилився ближче:
— Він казав, що "Тасманійський тигр" — символ сили, витривалості й рідкісної відданості. Хоч тварину й вважали вимерлою, але для нього це було нагадування: справжня відвага не зникає ніколи. І саме таку філософію він заклав у роботу агентства.

Ітан зробив паузу, немов на мить сам перенісся у минуле, де Джеймс Картер ще був живим голосом і прикладом для інших.

— Джеймс любив розповідати історію про тасманійських тигрів, або тилацинів. Він казав, що ці тварини були символом витривалості, хитрості та сили. Хоча їх оголосили вимерлими, він вірив, що їхній дух ніколи не зник. Для нього тилацин був не просто твариною, а образом справжнього бійця, який навіть у найтемніші часи не здається.

Ітан на мить усміхнувся, пригадуючи одну з улюблених історій:
— Він часто казав: "Якщо світ вважає тебе зниклим — це ще не кінець. Це лише твоя перевага". Джеймс умів з’являтися там, де його зовсім не чекали. Одного разу він майже самотужки розкрив цілу мережу контрабандистів у порту, прикинувшись нічним вантажником. Іншим разом він врятував людину, яку хотіли підставити за великі борги, — просто тому, що відчув: щось у тій справі не сходилося.

Олівія слухала, затамувавши подих. Перед її очима дедалі виразніше вимальовувався образ людини, яка була більше ніж детективом — легендою, носієм принципів, які тепер продовжувало агентство.

— Для нього головним було не стільки розкрити злочин, скільки захистити тих, хто не міг захистити себе, — завершив Ітан. — Саме цим він жив. 

Олівія повільно кивнула. У її серці з’явилося відчуття, ніби вона щойно торкнулася до чогось значно більшого, ніж звичайна справа.

— Отже, Джеймс вирішив назвати агентство "Тасманійські Тигри" на честь цих дивовижних істот, — продовжив Ітан, його голос став більш серйозним. — Для нього це була не просто назва, а символ. І ми досі намагаємося тримати планку. Бути витривалими, як ті тигри, гнучкими в мисленні й сильними духом.

Олівія слухала із сяючими очима.
— Це чудово. Я відчуваю, що стала частиною чогось великого та важливого, — сказала вона, і її усмішка була щирою.

Ітан кивнув, підперши підборіддя рукою.
— Саме так. Ми тут не лише детективи. Кожен із нас має свою сильну сторону: хтось юрист, хтось медексперт, хтось охоронець. Разом ми — команда. І коли хтось із нас падає, інші піднімають його. Це і є наша сила.

Він зробив паузу й лукаво підморгнув:
— Тож готуйся. Тут ти не будеш просто спостерігачем. У "Тасманійських Тиграх" усі грають у першій лінії.