РОЗДІЛ 1: ПРОДОВЖЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ

Сідней - Місто вічнозелених горизонтів 

Сідней завжди жив у двох вимірах: у шаленому ритмі сучасності та в неквапному диханні історії. Тут, серед виблискуючих скла та сталі хмарочосів, можна було натрапити на вузькі вулички, де камінь під ногами пам’ятав ще кроки колоністів. Місто, що розкривало одразу кілька облич: туристичний центр із шумними пляжами, фінансовий квартал із сотнями офісів, і тихі закутки, де час ніби зупинявся.

Саме в одному з таких закутків, у старовинному районі Рокс, розташовувалося агентство "Тасманійські Тигри". Високі будинки з червоної цегли, арочні вікна та ковані балкони створювали відчуття, що ти переступаєш межу епох. Поруч із офісом завжди пахло свіжою випічкою з маленької пекарні на розі, а ввечері повітря наповнювали акорди саксофону з найближчого джаз-клубу.

Сам офіс займав другий поверх старої будівлі, що колись служила складівнею для купців. Усередині він поєднував у собі строгість і затишок: масивні дерев’яні столи, полички з товстими справами, старовинна лампа, що відкидала тепле світло, і великий годинник на стіні, який відмірював час розслідувань.

Найбільше вражав вид із вікон: Сіднейська гавань розгорталася мов картина. Величні парусоподібні форми Оперного театру вдень сяяли білизною, а вночі — віддзеркалювали сотні вогнів. І кожного ранку, коли сонце здіймалося над водою, офіс ніби оживав у золотому сяйві. Це було місце, де починалися історії — і жодна з них не була випадковою.

Сідней прокидався рано, разом із першими променями сонця, що золотили воду гавані. На вулицях оживав гомін: таксисти сигналили у заторах, офісні працівники квапливо крокували вузькими тротуарами, кав’ярні наповнювалися ароматом свіжозмеленої арабіки. Місто дихало енергією нового дня, і кожен його закуток здавався частиною величезного, живого організму.

Та коли сонце хилиться до заходу, Сідней наче змінює обличчя. Вечір накриває місто теплим сяйвом, вулиці загоряються неоном і гірляндами світла, із барів та ресторанів виривається музика — джаз, рок, іноді гучні ритми сучасних хітів. На набережних гуляють закохані пари, туристи фотографують горизонти, а діти сміються, ганяючись одне за одним біля самої води.

Сіднейська вежа здіймається над містом, немов маяк сучасності. Її оглядовий майданчик дарує видовище, від якого перехоплює подих: нескінченний лабіринт вулиць унизу, блискуча від сонця гавань, біла "вітрильна" архітектура Оперного театру та гордий силует мосту.

А Сіднейський міст, справжня арка міста, увечері сяє сотнями вогнів. Вони віддзеркалюються у воді, створюючи ілюзію нескінченного світлового тунелю. Для одних це символ дому, для інших — мрія, яку вдалося здійснити. І саме тут, серед цього мерехтіння й шуму хвиль, місто дарує відчуття романтики, наче кожен перехожий стає частиною великої історії.

Неподалік від метушливого центру розкинулася ще одна окраса Сіднея — знаменитий пляж Бонді. Його золотий пісок і хвилі, що нескінченно накочувалися на берег, були справжнім раєм для серфінгістів. З ранку тут можна було побачити десятки дошок, що ковзали по воді, і сміх молоді, яка відчувала себе вільною, ніби саме море дарувало їм силу. Бонді був не просто пляжем — він став частиною міської душі, улюбленим місцем відпочинку для тих, хто хотів на мить забути про турботи.

А трохи далі, на території Національного парку Сідней Харбор, усе змінювалося. Стежки вели крізь тінь евкаліптів до краєвидів, від яких перехоплювало подих: велична гавань із білими вітрилами яхт, далекі обриси мосту й блиск води, що грала на сонці. Там, серед природи, можна було відчути дивовижний контраст із міською метушнею — гармонію, яка нагадувала, що Сідней живе одразу у двох світах: дикої краси та цивілізаційної сили.

Та новий день приносив інші турботи.

Наступного ранку в офісі агентства "Тасманійські Тигри" панувала напружена атмосфера. Райан Картер зустрів Олівію Хейс біля входу, і вони разом піднялися кам’яними сходами вгору. Дівчина відчувала, як у грудях швидше б’ється серце — не лише від хвилювання перед новою справою, а й від відчуття, що вона вступає на шлях, який назавжди змінить її життя.

За дверима вже чекали колеги. У повітрі витало передчуття серйозної роботи, небезпеки й викликів. З кожним кроком Олівія все більше усвідомлювала: попереду її чекає не просто практика, а щось дійсно важливе… і небезпечне.

Двері офісу відчинилися, і Райан разом з Олівією увійшли всередину. Простора кімната, де збиралася команда, поєднувала строгість робочого середовища з відбитком характерів тих, хто тут працював. Уздовж стін стояли шафи з папками справ, великий дерев’яний стіл займав центр, а на полицях можна було побачити не лише книги, а й дрібні особисті речі — сувеніри з подорожей, чашки з написами, навіть маленьку іграшкову модель тигра, подаровану агентству кимось із клієнтів.

Першим на новачку затримав погляд Ітан Адамс. Його усмішка була теплою і трохи хитруватою. Він відставив убік чашку з кавою й кинув жартівливо:
— О, нарешті з’явилася та сама стажерка, про яку всі говорять. Райане, ти, мабуть, спеціально приховував від нас такий сюрприз.

Райан зупинився в центрі кімнати, обвів команду поглядом і промовив:

— Друзі, знайомтеся. Це Олівія Хейс — наш новий стажер і водночас медексперт. Вона буде працювати з нами над цією справою.

Олівія відчула, як кілька пар очей одночасно зупинилися на ній.

— Це Ітан Адамс, — Райан кивнув у бік блондина з ластовинням, що сидів за столом із розкиданими папками.
Ітан підняв голову, його усмішка засяяла так яскраво, що одразу зняла половину її хвилювання.
— Ласкаво просимо, Олівіє, — сказав він і підморгнув. — Якщо захочеш гарно посміятися — приходь до мене. Якщо ж шукатимеш серйозності — то це точно не за адресою.

— А ось і Девід Холт, — продовжив Райан, переводячи її увагу на рудоволосого детектива з холодними блакитними очима.
Девід підвівся, коротко потиснув руку й серйозно мовив:
— Головне правило — робота понад усе. Тут ми не просто колеги, ми команда. Тож сподіваюся, ти готова до цього.