Розділ другий «Кротови́на»

З першими променями сонця, приблизно о четвертій годині ранку, без попередження сон полишив Лілі, як і бажання ніжитися у теплому ліжечку. Їй не хотілося втрачати час, тому вона швидко прийняла контрастний душ і поспішила на пробіжку. Окрім гарної успішності в школі, вона також слідкувала за своїм тілом, розбиралася в моді, легко могла виконати чи не всі домашні обов’язки, включаючи як миття посуду так і ремонт протікаючого крану. Був період, коли на літо її відправляли до родичів у село, а тому від тітоньки Анни вона перейняла мистецтво шиття, від дядька Андрія – основи фізики на практиці (під час ремонту машини, фокусів з дзеркалами та монетами), від бабусі Дарини – майстерність випічки з солоного та солодкого тіста, від двоюрідного старшого брата – логіку та стратегію (обумовлені навичками гри у карти та шахи), ну і від улюбленого дідуся – найкраще, як вона вважала, з її умінь – бачити красу у всьому і відтворювати її на у неперевершених картинах. Цілісінький будинок був завішений його картинами, багато з яких вона знайшла на горищі хати в селі тільки два роки тому, після раптової смерті дідуся. Звичайно ж всі вони переїхали до її дому в передмісті, прикрасивши собою його одноманітні стіни. Усі картини були порталами кудись у спогади їх автора, відкривали глядачеві сторінки його життя. Були й незвичайні, приховували шалено-фантастичний зміст. Дідусь часто розповідав Лілі цікаві історії про дивовижне майбутнє, кожну з них вона згадувала дослівно, дивлячись на ці зображення. Поруч з ними вже висіли  власне її особисті роботи. Їх було небагато, однак в них відчувалася спадковість і продовження такої собі справи життя.

Повернувшись з пробіжки, дівчина взялася за сніданок. Її тішила думка, що до пробудження батьків їх чекатиме такий маленький сюрприз.

– Солоденька, ти чого так рано встала, – з’явилася в дверях кухні сонна мама.

– Доброго ранку, не спалося. Ти йди, тобі варто ще відпочити, я тут сама завершу, – пошепки, щоб не злякати сонний настрій, сказала Лілі, після чого провела маму до кімнати і повернулася до справи.

За годину все було завершено, залишалося дочекатися дев’ятої ранку і можна подавати.

«– Тільки сьома, – поглянувши на годинник, подумала вона, – що ж, ще почитаю».

О десятій, по завершенню сніданку, Лілі побігла на річку, а вірніше – у своє таємне місце. Мало не щоранку вона там плавала, роздумуючи над тим, яке все ж таки життя прекрасне. Разом з нею зазвичай ходила Баті. Вона рідко коли плавала, скоріше виконувала роль охоронця, позаяк дуже переймалася за хазяйку. Щенятко вівчарки ще було зовсім крихітним, коли його подарував Лілі її дідусь. Баті було півтора місяці, коли вона побігла, за плачучою хазяйкою, котра тільки-но дізналася про втрату найдорожчої людини. Саме в той день вони знайшли це місце. Саме завдяки Баті зуміли вибратися з нього. Саме в ньому Лілі зрозуміла, що дідусь завжди залишиться у її серці і саме за спогадами про проведений разом час приходила сюди якомога частіше.

Поплававши, дівчина разом з собакою ще якийсь час споглядали ледве помітні хвильки, спричинені легеньким вітерцем.

Додому вони повертались аж пополудні.  На мить зупинившись біля світлого двоповерхового будинку, Лілі згадала, що так і не вирішила, що ж їй робити.

«– Навіщо ускладнювати, піду о шостій і скажу, що сама все зроблю. Втім, краще спочатку зроблю, а потім піду», – подумала вона і відновила ходьбу.

Однак, переступивши поріг дому її одразу зморила втома. Ледве добравшись до ліжка, вона заснула без задніх ніг.

Пробудившись від солодкого сну, перші секунд п’ять голову переповнювали розгалужені думки, котрі врешті створювали приємний настрій, аж раптом…

– Котра година?! О ні! За п’ятнадцять шоста! Я ж нічогісінько не зробила! Чорт!

Поспіхом одягнувшись, дівчина вкинула у портфель підручник з хімії, планшет і зошит з конспектами. Вона поспішила до будинку однокласника. Яким би ненависним (і після вчорашнього, здається, божевільним) він не був – правила етикету відносно будь-кого ніхто не відміняв. Повага та пунктуальність – над усе.

За п’ять хвилин шоста Лілі вже стояла напроти місця призначення.

– Чорт, чому я маю це робити, – вона заплющила очі й зробила глибокий вдих.

– Лілі, чому не заходиш, – в дверях уже стояв усміхнений Алекс, його домашність пророкувала атмосферу затишку.

– Вже йду, – прочинивши хвіртку невисокого охайного паркану, вона увійшла, – і, нагадай-но, скільки разів я просила не називати мене «Лілі».

На це хлопець посміхнувся ще більше й зник у дверях.

Піднявшись по сходах (чотирьох сходинках побудованих для формальності), дівчина несміливо й боязко увійшла.

– Проходь, не соромся, почувай себе як удома. Ось твоє тимчасове взуття, – хлопець присів перед нею навпочіпки і протягнув пару домашніх тапок, що імітували заячі голівки й мали по парі вух на кожному. – Вашу ніжку, будьте ласкаві, – він підняв на неї теплий погляд.

– Дякую, але я й сама взуюся, – вхопившись обома руками за лямки портфеля, вона зняла, ні, скоріше вийшла з кросівок і завмерла в очікуванні, коли Алекс завершить цей цирк і все ж покладе тапки на підлогу, щоб вона могла нормально їх взути.

Але хлопець і не думав підійматись. Взявши одну її ніжку, він обережно одягнув на неї «зайчика», те ж саме зробив з іншою. Далі, піднявшись, поглянув на вкрай здивоване обличчя гості й, безтурботно посміхнувшись, показав дорогу до кімнати.