Розділ 17. Крадені коштовності зниклого мільйонера

— Джиммі, це був капець! — обурено шипів Колін, гойдаючись на стільці. — Просто капець якийсь, присягаюся! Я баса таким не бачив з того дня, як ми брали наркоторговців і йому підмішали в пиво якусь гидоту, від чого його так накрило, що ми з Ерін в шоці мабуть місяців зо два були…

Колін Сміт і Джим Брок сиділи за своїми робочими столами в управлінні поліції Гранд-Форксу і тихо говорили, вдаючи, що працюють. в цілому, вдавав робочий процес лише Колін — Джим старанно шукав щось у базах даних, доки старший колега переповідав йому учорашні події в Монові. Був теплий липневий ранок, вони сиділи в приміщенні, розділеному перегородками між столами на окремі робочі зони, чи не удвох. Малкольм подзвонив Колінові зранку, повідомивши, що запізниться, тому Сміт говорив вільно.

— Розумієш, Джиммі, наш бос… Він — кремінь! Він — скеля посеред океану. Що би не трапилося в житті, Джексон Малкольм лишається незворушним і холоднокровним!

— Тобі б книжки писати, — пробурмотів Джим собі під ніс, не озираючись на Коліна. — Такі метафори…

— А потім на порозі з’являється оте непорозуміння, — проігнорувавши репліку стажера, продовжив Колін, — І наш холоднокровний бос біжить до цієї дівиці, хапає її за ручку і дивиться в очі, мов те собачатко! Я і сам би не повірив, якби не бачив усе це на власні очі…

— В тобі спить письменник, Коліне, сідай і пиши роман, — зітхнув Джим, зрозумівши, що Колін не збирається зупинятися.

— І, головне ж, що там і не красуня! Я би зрозумів, якби він так розімлів від Анджеліни Джолі чи там Анни Де Армас… Але ж ні! Стоїть таке підстрелене чудо з коротким волоссям, худеньке, маленьке, у стрибку ледь йому до плеча. І така: “мі-мі-мі, Джек те, Джек се”... Джек, розумієш? Кошмар…

Стілець Коліна зі стуком опустився на усі чотири ніжки, а сам Колін обурено засопів.

— А бос? Випхав мене в її “Опель”, а її, значить, посадив у “Ель Каміно”, бо ж дівчинка поранена… І я усю дорогу гриз себе, бо ж цікаво, про що вони так муркотіли аж до Гранд-Форксу… Джиммі, ти мене взагалі слухаєш?

— Слухаю, Коліне, слухаю… твоє щастя, що ми самі, бо тебе б слухав не лише я, а й половина наших колег, — зітхнув Джим. — Маленьке, худеньке, боса Джеком називає, їздить на “Опелі”... І?

— Та те, що бос поводився якось неправильно! Його… Його ніби Ромео покусав! гарантую тобі, так і було!

— Він помер…

— Хто? Бос?

— Ромео! — Джим нарешті відірвався від свого комп’ютера і втомлено поглянув на Коліна. — Звісно, Ромео — вигаданий літературний персонаж, популярним якого зробив Вільям Шекспір. Але й до нього була відома ця старовинна італійська легенда про нещасливе кохання двох представників ворогуючих родин. Тобто, цілком можливо, що у Ромео був реально існуючий прототип… Але він помер, Коліне, і просто не міг покусати нашого боса!

— Значить, це був зомбі-Ромео! — Колін аж по столу ляснув. — Кажу тобі, стажере, з босом щось не так… І мені це не подобається…

  — Що саме тобі не подобається? — пролунав спокійний голос Малкольма, і Колін ледь зі стільця не впав.

Детектив стояв поряд із сусідньою групою столів, відгороджених тонкою перегородкою заввишки йому до плеча. Він був спокійний, зібраний і знову елегантний та відсторонений, як і годиться старшому детективові, керівнику групи і живій легенді департаменту. Легкий костюм сірого кольору, світло-блакитна сорочка, що пасувала до кольору його очей, акуратна зачіска і ідеально виголене обличчя підкреслювали його статус і вплив.

— То що тобі там не подобається? — голос Малкольма звучав спокійно, та в ньому вчувалася ледь помітна погроза.

— Не подобається мені, що у Джима нічого не виходить! — швидко зметикував Колін. — Дивись, хлопець увесь ранок намагається, старається — і нічого…

— І що ж Джим увесь ранок намагається? — загроза з голосу детектива випарувалася, її замінила легка іронія.

— Ем… Джим… шукає! — Колін озирнувся на стажера, який знову втупився в монітор.

— Що ж Джим шукає? — Малкольм наблизився до столу Коліна, сперся на нього руками і нависнув над ним і, заразом, над Коліном.

— Знайшов! — раптом скрикнув Джим. — Вибачте, босе… Я таки знайшов ці довбані коштовності! 

— Коштовності! — розплився в посмішці Колін. — Джим шукав коштовності, увесь ранок. Ми тут вдвох вже нервували, що нічого не виходить… Кому таке сподобається? Тобі би, босе, точно не сподобалося! І от Джим їх знайшов! А я казав, що коли ти тут — все знаходиться, — обережно, бочком, колін витік з-за столу і перебіг до Джимового, де було трішки безпечніше. — От ти прийшов — і всі коштовності знайшлися. Бо це все твоє спеціальне детективне вуду, босе! Не кидай нас більше, бо ми без тебе і голови свої загубимо!

— Переграєш, — не втримався від посмішки Малкольм і теж пдійшов до Джима. — Остання фраза була зайвою, а так я майже повірив… Ну, Джиммі, що ти знайшов?

Стажер, до якого тепер була прикута увага боса, трішки занервував, але зібрався, навіть вичавив посмішку.

— Я прогнав по усіх базах фото коштовностей, які ви витягли з води. Звісно, якби фото було чіткіше, ще й кожна цяцька окремо, то було би легше… Але я не в претензії, босе, ніхто не міг знати, що їх повторно викрадуть, так? Тобто… Ну, я працював із тим, що є… І знайшов декілька збігів.

Пальці Джима затанцювали по клавіатурі, застрікотіла мишка. На екрані випливло фото, зроблене Малкольмом в його будиночку. В центрі фото була каблучка — примітна каблучка з чималеньким рубіном в оточенні рожевих діамантів.

— Ось ця прикраса вважається втраченою. Це антикваріат, який знаходиться в приватній власності. Такі речі відслідковуються, ну, раптом власник надумає її продати чи виставити на аукціон… Отож, вже десять років ця каблучка перебуває у власності родини одного сумнозвісного мільйонера з Каліфорнії. Цією каблучкою син цього мільйонера робив пропозицію своїй нареченій три роки тому. І саме з цією каблучкою ця дружина, син мільйонера і він сам зникли на своїх яхті півтора роки тому.