Нове життя

Краще робити  все заради друзів, ніж те що роблять друзі заради  тебе, згодні?

Равіс Дренор

Люмі щойно вбила людину. Так стоп, все по порядку.

—Як це все почалось, спитаєте ви?

Я сама незнаю.

«23 серпня 2023рік»

Адарін сидить в залі телеканалу і дає інтерв’ю.

—Ада, скажіть звідки такий цікавий, пекельний Нік?— запитав інтев’юер.

—Крісе, я незнаю, мене так з дитинства називають, тому і вирішила взяти такий псевдонім, повне ім’я в мене Адарін, і мене часто називали Ріна, Аді, але в душу припало саме Ада,— відповіла я.

Хто я?  Я   висока, зеленоока дівчина, з коротким пепелястим  волосям яке було дуже гарно укладене. Що я роблю на студії інтерв’ю, та я сама незнаю, я планувала, бути не помітною, але щось пішло не по плану.

*Кілька місяців тому*

Я йшла до фургону з речами, преїзджаю в інше місто, тому що  треба було вже змінити атмосферу. Я мала їхати в Лондон, але щось мене премкнуло і я купила маленький 2-ох поверховй будиночок  в  маленькому прибережному  місту  Whitby. Я закинула остані речі до фургону, пішла в свою маленьку квартирку, перевірити чи все забарала. В цій квартирі, так тихо, так порожньо, з цим місцем в мене мегакруті спогади про дитинство, тут я виросла, провела всі підліткові роки, але вже час міняти місцевість. Я сіла за кермо з надією, що доїду до нового будинку без пригод. Так і сталось дорога була тихою, спокійною, ніби тут роками ніхто не їздив. Я їхала, і краєвиди повільно змінювалися, наче  перегорталися сторінки чиєїсь спокійної історії. Спочатку місто ще не відпускало мене, сірі будинки з вицвілими балконами, старі вивіски, що трохи хиталися від вітру, люди на зупинках із втомленими обличчями. Але чим далі я їхала, тим більше простору з’являлося навколо. Асфальт тягнувся вперед довгою стрічкою, а обабіч дороги розлягалися поля зелені, м’які, ніби вкриті оксамитом. Небо було світлим, але не зовсім чистим,  тонкі хмари розтікалися по ньому, створюючи дивні візерунки. Іноді траплялися маленькі села кілька будинків із похиленими парканами, квіти біля вікон, старі криниці. Біля одного з дворів стояв велосипед, залишений так, ніби його власник щойно зник у повітрі. Дорога повільно звивалася, і з кожним поворотом з’являлося щось нове, густі дерева, що утворювали зелені тунелі, вузькі стежки, які губилися в глибині лісу. Я ловила себе на думці, що ця тиша не просто заспокоює  вона щось приховує. Наче за цими краєвидами є ще щось більше, щось, що тільки чекає моменту, щоб проявитися. Я вже заїхала в маленьке селище, в його кінці стояв мій шикар…

Я зупинилася й ще раз подивилася на будинок. На мить мені здалося, що я вже бачила його раніше десь в інтернеті. Такий ідеальний, майже казковий, рівні стіни, великі світлі вікна, акуратний двір, доглянуті доріжки… Будинок, у якому хочеться жити. Але те, що стояло переді мною зараз, було лише міражем тієї картинки. Стіни, колись світлі й гладкі, потріскалися й потемніли. Фарба облупилася, оголюючи старий камінь під нею. Вікна вже не сяяли деякі були розбиті, інші закриті брудом і пилом, так що крізь них нічого не було видн. Дах місцями провалився, черепиця зсунулася, ніби її зірвав сильний. Балкон, який на фото виглядав витончено й легким, тепер нахилився, тримаючись на чесному слові. Двір теж змінився. Замість рівного газону,  висока, дика трава, що доходила майже до колін. Доріжка, яка колись вела до входу, ледве вуиглядала з-під шару землі й бур’янів. Старі дерева розрослися так, що їхні гілки майже торкалися стін, створюючи густу тінь навіть удень. Я згадала ту картинку яскраву, майже нереальну. І порівняла її з тим, що бачила зараз.

— О господи, це що таке, де мій шикарний будинок— почала панікувати я та шукала телефон, щоб подзвонити власнику, що продав мені будинок.

*нажаль абонент, знаходиться, поза мережою, зателефонуйте трішки пізніше* — лунало з телефон.

—Чорт, і що мені з цією халупою робити?— запитала я сама себе, ще хвилину повитріщалась на це, та пішла пробиратись хащами до дверей,  так ніби воно зміниться на шикарний будинок, але дива не сталося. Коли я нарешті дісталася до вхідних дверей, старі дерев’яні сходи тихо заскрипіли під моєю вагою.

Деякі дошки прогнили настільки, що я обережно переступала, боячись провалитися. Поруч хиталися залишки перил крихкі, вкриті облупленою фарбою. Я зупинилася перед дверима.

Вони були великими, важкими, колись, мабуть, красивими,але тепер дерево потріскалося, потемніло від вологи й часу. Ручка була холодною й шорсткою. Я натиснула. Двері піддалися не одразу.  Я увійшла.

Підлога скрипнула під ногами, і цей звук пролунав занадто голосно в мертвій тиші. Повітря було холодніше, ніж надворі, і в ньому кружляли дрібні пилинки, які мерехтіли у світлі, що пробивалося крізь брудні вікна.

Перед мною відкрився великий хол. Колись він, мабуть, був розкішним: широкі сходи вели на другий поверх, на стінах ще виднілися залишки вицвілих шпалер, а під стелею висіла стара люстра,  перекошена, вкрита павутинням, із кількома розбитими підвісками. Меблі стояли під білими, посірілими від часу простирадлами. Деякі були перекинуті, інші  вкриті товстим шаром пилу. У кутках звисало павутиння, а на підлозі валялися уламки скла й шматки шпаківки, що обсипалася зі стелі . Я повільно озирнулася. Кожен звук здавався чужим потріскування дерева, тихий свист вітру крізь щілини у вікнах, скрип старих дощок десь угорі. Будинок був порожнім, але відчувалося так, ніби я тут не одна.

— Мати  рідна, де мій ШИКАРНИЙ БУДИНОК— кинувши валізу, крикнула я.

Я присіла навпочіки, та почала думати що з цим робити.

—Так окей, треба на другий поверх піднятись та знайти більш-менш нормальну кімнату, знайти роботу, а потім ремонт— ніби складаючи план промовила я.

Я почала підніматись на 2 поверх там була така ж сама картина, обдерті шпалери, шпаклівка  осбипана, та накриті білими проситирадлами  меблі.