Розділ 36 «Новина»

Олександра

П’ять років потому

Один виступ йде за іншим. У залі зібралося ще більше людей. Мої дівчата про щось весело перешіптуються, але до мене їхні голоси долинають здалеку. Дихаю важко, серце стукотить тривожно, повітря стало гарячим. Хочеться вийти на вулицю. А краще взагалі поїхати додому. Невже він повернувся? А чому тут? Знову викладає?

— Сашо, — штрикає у спину Ліза, — ти чому така похмура?

— За Полю хвилюєшся? — тихо питає Аліна.

— Та ні, усе нормально, — натягнуто усміхаюсь. — Може, вже підемо?

— Ходімо, — Аліна першою встає. Лізі нічого не лишається, як йти за нами.

На вулиці стає легше. Дихаю глибоко, щоб прогнати занепокоєння. П’ять років минуло, звідки ця реакція? Чому мене так тіпає?

— Підемо одразу до ресторану? — приховати хвилювання не вдається.

— І дві години чекатимемо інших? — хмикає Лізка. — За моїм планом ми ще в аудиторію підемо.

— Навіщо? — нервово озираюся на двері.

— Які люди! — Лізка змушує подивитися в інший бік.

— Дівчата, — широко усміхається Дімка. Правда тепер називати його так якось незручно. Краще Дмитро.

— Мазур, ти спізнився, — каже Ліза, потрапляючи у його руки.  

— Маю право на обійми, ми ж як рідні усі, — підморгує мені, повільно опускаючи долоні на сідниці подруги.

— Обіймай, поки руки цілі, — виплутується з його обіймів.

— Ти не змінився, — сміюсь, коли обіймає мене.

— Чого не можу сказати про вас, — після мене згрібає в обійми Аліну. — Що, всі прийшли?

— Та де там? Всі спізнюються, — бурчить Ліза. — Нас всього одинадцять буде.

— Михайлика запрошували?

— Ні, але він має бути зараз в універі. Я все дізналася.

— Зате Михайлович тут, — повідомляє Аліна.

— О, я його жодного разу ніде не зустрічав. Змінився?

— Ну як тобі сказати? — хитро усміхається Ліза. — Щоб не образити?

— Мовчи, зрозумів, — сміється хлопець. — О, Пташник приїхав, — киває на авто, що в’їхало до двору університету.

— Пташник? — смішно дивується Ліза. — Оце так пташенятко злетіло.

— Добрий день, Олександре Михайловичу, — слова Аліни змушують усіх звернути погляди на вхід.

Шкіру сироти вкривають, ніби враз зима настала. Він змінився… Суворий. Байдужий. Чужий. Невже я колись думала, що між нами щось може бути?

— Добрий, — кинувши погляд на Аліну й потиснувши руку Дімці, він просто йде. Сідає у спортивне авто й одразу їде.

До нас підходить Єгор, тому про Олександра ніхто не говорить. Ловлю на собі погляд Лізи, опускаючи очі. Усі реагують так на колишніх, правда ж? Це просто неприємні спогади, нічого більше.

Чекаємо інших і йдемо до аудиторії. Ліза сьогодні взяла на себе обов’язки старости, бо Люба десь завіялась. Крокуючи коридором, я досі лишаюся думками та відчуттями на вулиці. Бачу його і серце щемить від спогадів. Ось так легко сьогоднішній день перекреслив п’ять довгих років моїх наполегливих старань усе забути.

— Михайле Костянтиновичу, — голосно говорить Ліза, зазирнувши до аудиторії, — а ось і ми — ваша група. Ну, менша її частина.

Мені не чути, що він відповідає, я активно думаю, як звідси піти. Не чекала, що спогади так накриють. Не думала, що побачу Сашу…

Аліна підштовхує, щоб заходила, тому доводиться переступити поріг. Побачивши колишнього куратора, стає тепло на душі. Він завжди був вимогливим до нас, але добрим. Хотів, щоб кожен мав достатньо знань, щоб гарно влаштуватися у житті.

Усі вітаються й займають свої колишні місця. Щасливі… Лише мені ці спогади ріжуть серце. А кажуть, студентське життя — це найкращі роки. Усе хороше, що було, перекреслив випадок з Олександром. Я згадую сльози, розпач, складний вибір і жаль, що все так склалося.

— Радий бачити усіх, — Михайло Костянтинович усміхається, уважно обвівши поглядом присутніх.

— Вибачте, — лунає від дверей. Залітає Люба, займаючи своє місце перед нами з Аліною.

— Староста спізнилась, — підколює ззаду Дімка.

— Як поживаєте, дорослі діти? — питає куратор. — Любо? Щоб ти спізнилась, повинна бути поважна причина.

— Я у декретній відпустці з близнятами. Не відпускали, — задоволено промовляє староста.

— Діма Мазур?

— У мене могли бути близнята, але я досі парубкую, — сміється одногрупник. Працюю у батьковій конторі.

— Ну про Єгора ми всі чули, — натякає на гучну справу, яку той виграв. — Молодець.

— Аліна? — дивиться на мою подругу.

— У нас з чоловіком свій бізнес, за спеціальністю не працювала.

— Я також, — говорить Ліза, коли називає її ім’я.

— Саша Демич? — він дивиться на мене, а перед моїми очима його усміхнена онука. Чи мала я право приховувати її існування?

— Вже не Демич, — виправляє Ліза.

— Я… Саме сьогодні проходила співбесіду, щоб працювати за спеціальністю, — брешу. На співбесіду я не дійшла.

— Добре. За спеціальністю це добре.

— А ви? Розкажіть нам про себе? — активізується Люба. — Були після нас кращі студенти?

— Усі ви стаєте кращими для свого куратора. А я вже не проти піти на заслужений відпочинок.

— Олександр Михайлович викладає? — несподівано питає Аліна.

— Ні. Олександр є спонсором рідної кафедри. І поки погоджується брати студентів на практику, я користуюся цим моментом.

— На пенсії будете виховувати у внуків любов до права? — запитує Люба.

— На жаль, внуків у мене немає, — прибиває мене до стільця.

З вуст зривається хрипке зітхання. Далі нічого не чую. Вони ще про щось говорять, а потім усі встають. Тупо плетуся за ними на вихід. На вулиці намагаюся вхопити якомога більше свіжого повітря, але воно не приносить полегшення. Киваю Лізі, коли вона мене про щось питає. Скидаю з себе руку задоволеного Дімки, коли намагається обійняти. Сідаю в авто до Пташника разом з дівчатами, щоб їхати до ресторану. Все на автоматі. У нього немає дитини… Тобто Ольга втратила її? Коли? Після того падіння?