Розділ 34 «Підтримка»

Олександра

Минає кілька напружених хвилин. Я роблю чай для Мирона, він мовчки спостерігає за мною. Мене настільки втомив тиск батьків, що у голову лізуть абсолютно не мої думки. Апріорі такого не може бути. Я ніколи не погоджусь на мамину схему.

— Сашо, ти себе добре почуваєш? — питає Мирон, коли ставлю перед ним чай.

— А що? — язик не повертається дати позитивну відповідь.

— Ти дуже бліда. Вибач, але вигляд не дуже. Може, прогуляємося на свіжому повітрі?

— Мені краще бути вдома, — відводжу очі. — Токсикоз.

— Що?

— Мироне, я вагітна, — на нього не дивлюся, відвертаюся до вікна.

— Кхм, — замовкає. Чую, як ложка цокотить об чашку. — Чому одразу не сказала, що у тебе хтось є? — питає тихо.

— Бо його і зараз немає.

— Тобто? Він відмовився від дитини?

— Він про неї не знає, — кусаю вуста. Я багато разів хотіла подзвонити і сказати про вагітність, але кожного разу моя уява малювала негативну реакцію і це стримувало бажання.

— Як це не знає? — чую, що встає. — А хто він?

— Не питай, — розвертаюся до нього.

— Ти збираєшся народжувати?

— Так.

— А як же навчання? А батьки? Що вони кажуть? — намагається стримувати емоції, але це погано вдається. Він шокований.

— Я встигаю довчитися. А батьки… — зітхаю. — Вони не раді. Сам розумієш, я соромлю родину.

— Сашо… — затинається.

— Вибач, — пролітаю повз нього. Аромат квітів та парфуми Мирона зробили своє діло.

Зачиняюся у ванній кімнаті й виходжу тільки після того, як приводжу себе до ладу. Я справді бліда. Темні кола стали ще помітнішими. Вночі потрібно спати, а мені погано вдається. Заважає стрес, якого необхідно позбутися. Тільки от як це зробити?

— Тобі потрібно прилягти, — виявляється, Мирон чекав мене під дверима.

— А тобі краще піти. Я не в тому стані.

— Заходь, — відчиняє двері моєї спальні.

Слухаюся. Проходжу до ліжка й лягаю. Заплющу очі, відчуваючи в них сльози. Як це все складно. Думати про нього і розуміти, що ми більше не побачимось. Яке майбутнє мене чекає? Кожного дня страх лише посилюється.

Мирон не дослухався моєї поради. Не пішов. Лише забрав свій чай і сів у крісло біля дверей. Такий дивний. Я ж його зараз образила своєю новиною, а він все одно сидить поряд. Невже справді має такі сильні почуття?

— Він одружений? — питає через час. — Зазвичай це головна причина, чому дівчата відмовляються називати ім’я.

— Майже, — не бачу сенсу приховувати.

— Ви не бачитесь?

— Ні, він невдовзі поїде до іншої країни.

— Чому не зупиниш? Не скажеш?

— Бо нічого не зміниться.

— Зрозуміло, — він підводиться. — Я, мабуть, піду. Ти завтра їдеш до Дніпра?

— Так. Не кажи нікому. Добре?

— Добре. Побачимось, — він виходить і через кілька секунд я чую, як гупають вхідні двері.

На диво, мені стало легше. Він не кричав. Не осуджував, як робили батьки. Звісно, йому неприємно, але чесність має не тільки переваги. Зате моя совість буде чистою і жодні брехливі схеми не спадатимуть у голову. Я боюся, що у момент розпачу я можу піддатися і зробити невиправну помилку, тому намагаюся стійко триматися й протистояти. 

Засинаю швидко і навіть не чую, як повертаються додому батьки. Прокидаюся по будильнику, з заплющеними очима починаю збиратися. Кляну токсикоз і того, хто призначив консультацію так рано. Повернувшись з ванної кімнати, помічаю на смартфоні пропущений виклик від Мирона. Що йому потрібно о такій порі? Номер сплутав? Тільки відходжу, виклик повторюється.

— Так, Мироне?

— Доброго ранку. Вже збираєшся?

— Спішу, — застилаю ліжко ковдрою, зиркаючи на час.

— Я тебе підвезу. Буду за кілька хвилин.

— На зупинку? Не варто. Я під’їду маршруткою.

— До Дніпра.

— Що? Не вигадуй, — гублюся.

— Сашо, я вже їду. Тобі так буде зручніше. Будеш сперечатися?

— Не буду, — сідаю розгублена на ліжко.

— Сигналити не буду. Виходь, коли зберешся.

— Гаразд, — відхиляю виклик. Невже після вчорашньої розмови йому досі кортить зі мною спілкуватися? Точно дивний.

Коли виходжу, авто вже стоїть. Якось незручно стало перед Мироном, що навантажила його своїми проблемами. Тепер не вистачало тільки того, щоб він через жалість опікувався мною.

— Привіт, — сідаю на переднє сидіння, одразу опускаю скло.

— Усе нормально? Як почуваєшся?

— Ранкова криза подолана. Рятівний пакет зі мною, — вказую на свою сумку.

— Ну, кризою мене не налякаєш, — рушає.

Майже всю дорогу він мовчить. Має втомлений і надто серйозний вигляд. Зараз він не схожий на того хлопця, якого я давно знаю. Ображений? Тоді навіщо приїхав?

— Тобі до гуртожитку потрібно? — питає, коли під’їжджаємо до нього.

— Ні.

— Поснідаємо десь?

— Ой, я утримаюся від їжі зараз. Після консультації зайду у кафе.

— Я тебе почекаю.

— Навіщо?

— Ти ж сьогодні додому?

— Сьогодні, але… Мироне, не потрібно мене жаліти.

— Це не жалість, Сашо. Хіба ти досі не зрозуміла? — дивиться на мене серйозно.

— Зрозуміла. Але вчора я розповіла тобі те, що мало б зупинити.

— Мало б, але не зупиняє, — паркується біля університету. — Я пропоную тобі свою підтримку.

— Дякую, але не хочу вплутувати сюди ще й тебе.

— Я не дитина, щоб не розуміти наслідків. Якщо кажу це, значить готовий до них.

— Ти говориш загадками або ж я втратила можливість розуміти людей, — хочеться вхопитися за голову.  

— Виходь за мене, — змушує застигнути від шоку. Мої вуста нервово смикаються в натяку на усмішку, але серйозне обличчя Мирона говорить, що це не жарт. — Я довго думав. Усю ніч. Звісно, моє бажання було інакшим, але життя не питає. Правда? — Я кохаю тебе. Навіть попри те, що у твоєму серці інший. І готовий взяти на себе відповідальність у вихованні твоєї дитини. Я її не ображу. Рішення тільки за тобою. Я заберу тебе від батьків, які нарешті заспокояться, що ми разом. Зараз я кажу й про своїх. Іще я готовий чекати і ні до чого тебе не примушуватиму.