Розділ 33 «Схема порятунку»

Олександра

— Більше не можу, — стогну від розпачу. Виходжу з ванної кімнати, повільно плетуся до себе.

— Знову погано? — з’являється за спиною мама.

— Мені весь час погано, — лягаю на ліжко. — У тебе також такий сильний токсикоз був?

— Ти зараз не про мене питай, а думай, що тобі робити далі, — сідає на край ліжка. — Сашо, невже тобі не хочеться жити як раніше? Нормально вчитися, а не їздити майже кожного дня додому? Гуляти, а не сидіти біля вбиральні?

— Хочеться, мамо. Ти навіть не уявляєш, як сильно, — відповідаю спокійно.

За два тижні я звикла до її постійного бубніння та натяків. Звикла, що батько майже не розмовляє зі мною. Звикла до рани у грудях, і стараюся звикнути до того, що стану матір’ю одиначкою. Інколи, коли стає нестерпно погано, я починаю думати про мамині аргументи. Жити як раніше… Це велика спокуса. Одним махом розірвати ниточку, яка досі зв’язує з Олександром. Бути вільною студенткою зі світлим майбутнім. У такі моменти я кладу долоні на живіт, нагадуючи собі, що дитина ні в чому не винна. Так, я не готова до її появи. Не планувала і навіть не мріяла. Я боюся. Але у неї є тільки я. Вона маленька і беззахисна, я маю її захистити.

— До лікаря хоча б підеш? Ти записана на сьогодні.

— Піду, — сідаю, глибоко вдихаючи повітря.

— Я тебе відвезу, — виходить з кімнати.

Збираюся. Мама везе мене у клініку до своєї знайомої. Вони з батьком все ще мають надію, що я передумаю народжувати, а у мене ціль стати на облік, щоб нічого важливого не проґавити. Я почала читати необхідну літературу, щоб підготуватися до складного життєвого періоду. У гуртожитку тепер ночую рідко. Мені легше вдома, бо з токсикозом жити серед інших студентів незручно. До того ж Аліна нічого не знає. Я не змогла сказати. Вирішила тягнути до останнього, коли з’явиться животик. На щастя, Ліза мовчить, ніби й не знає нічого. Дивно, але на п’ятому році навчання вона відкрилася для мене зовсім з іншого боку. Виявилося, що Ліза вміє берегти чужі секрети.

— Батько сьогодні підписує папери з Максимом, — порушує тишу мама.

— Я не знала.

— Звісно. Ти ж нічого не запитуєш.

— Він зі мною не розмовляє.

— Він просто хвилюється за тебе. Нелегко дивитися на те, як твоя дитина руйнує своє життя.

— Ма… — кидаю на неї невдоволений погляд.

— Учора Мирона бачила. Питав, як ти.

— Угу, — відвертаюся до вікна. Добре хоч він зараз не дзвонить.  

— Доню, послухай, — зупиняє авто біля клініки, розвертається до мене. — Життя — складна річ. Іноді доводиться робити вибір, який нам не дуже подобається, але він може змінити усе. Розумієш?

— Ні. Про що ти? — не можу зрозуміти напрямку її думок.

— Ти подобаєшся Мирону. Це очевидно усім.

— Мам, — зітхаю. — У моїй ситуації…

— Саме час подумати про майбутнє, — перебиває. — Безбідне, до речі. І не тільки для тебе, — опускає очі на мій живіт.

— Тобто? — вона остаточно мене заплутала.

— Ти вже доросла. Маєш розуміти, як це влаштувати.

— Хочеш сказати… — доходить до мене сенс її слів. — Ні, ти що? — не вірю, що про таку підлу схему мені говорить моя мама.

— Колись і я такою була. Доброю та наївною. Думала, що усі мені щось винні, поки не зрозуміла, що своє щастя потрібно вибороти. — Чим тобі Мирон не такий? Вже пізно обирати за симпатією. Здається, батько дитини взагалі не бажає нічого про тебе знати, — б’є у найболючіше місце. — А Мирон поряд. Між вами щось було? Я маю на увазі…

— Ні, — перебиваю її. — Нічого не було.

— Ще не пізно. Живіт з’явиться не скоро. Ти кажеш, що дитині потрібен захист. От і захисти. У неї буде батько, повноцінна сім’я. Сашо, думай головою, — вона перша виходить, поки я намагаюся прийти до тями. Переспати з Мироном і сказати, що це його дитина? Я сплю чи світ зійшов з розуму? В тому числі і моя мама. Це ж як їм з батьком соромно через мене, що ми дійшли навіть до таких розмов?

— Я піду сама, — повідомляю перед дверима.

— Каву вип’ю у холі. Ми сьогодні йдемо у ресторан зі Стороженками. Ти могла б запросити Мирона у гості.

— Ти серйозно? — починаю дратуватись. — Краще мовчи, — не бажаючи слухати, ховаюся за дверима приміщення.

Попри мої хвилювання, огляд проходить швидко та спокійно. Лікарка приємна, без зайвого пафосу та непотрібних питань. Радить стати на облік трішки пізніше, дає необхідні рекомендації, а ще надію, що токсикоз невдовзі закінчиться і мені стане краще.

Маму застаю у холі. Поза напружена, погляд уважний.

— Все добре, — легко всміхаюся.

Вона лише киває і підводиться. Мовчки йде на вихід. Мені, мабуть, хотілося б, щоб вона усміхнулася. Зраділа. Спитала якісь подробиці…

Опинившись вдома, до самого вечора сиджу у своїй кімнаті, готуючись до майбутньої консультації. Чую, як збираються до ресторану батьки. Як розмовляють у коридорі. Мама зазирає лише сказати, щоб зачинилася. Залишившись наодинці, йду вечеряти, а тоді роблю собі чай й повертаюся до кімнати.

Моменти, коли я залишаюся сама — найважчі. Бо згадую його. Бо сумую. Бо серце рветься до нього. Деколи дуже важко втриматися й не зайти на його сторінку у мережі в пошуках якихось новин. Тоді я намагаюся займатися чимось іншим, щоб не думати і не згадувати. Заспокоюю себе, тихо розмовляю з дитиною, уявляючи чомусь хлопчика. Схожого на свого батька. Цікаво, що б він сказав, дізнавшись, що я також вагітна? Що у нього в майже один період народиться дві дитини? Засумнівався б? Сказав, що дитина не його? Обрав би ще раз Ольгу?

Дверний дзвінок перериває невеселі думки, змушуючи піднятись з ліжка. Я запам’ятала мамині слова, тому навіть не дивуюся, побачивши за дверима Мирона.

— Привіт, — простягає мені букет квітів, аромат яких викликає нудоту.

— Заходь, — ширше відчиняю двері. — Поставлю квіти, — поспішаю на кухню, щоб швидше позбутися букета. Усі аромати, які були приємні в минулому, зараз викликають відразу. — Чай будеш?