Розділ 32 «Захистити»

Олександра

— Мамо, тату, я вагітна, — підхоплююся з ліжка, міряючи кроками свою кімнату. — Мамо, тату… так сталося… Ох, — хапаюся за голову. — Мамо, тату… Ні, я не зможу їм сказати, — знову сідаю на ліжко, нервово смикаючи волосся.

Що робити? Місця собі не знаходжу. Не знаю, як повідомити батькам. Сенсу мовчати немає, живіт почне рости, вони про все здогадаються. У будь-якому випадку буде скандал, краще вже зараз.

— Сашо, ти вже вдома? — здригаюся від несподіваного стуку.

— Привіт, — встаю, дивлячись на маму. — Як справи?

— Втомилася. Тато сьогодні на чергуванні. Повечеряємо чимось легким? Можна в альтанці, на вулиці чудова погода.

— Мамо… — новина про відсутність тата додала сміливості. — Я хочу з тобою поговорити, — накручую на пальця поясок з халата.

— Що сталось? — переступає поріг.

— Краще сядь, — вказую на крісло.

— Не лякай, — все-таки сідає, елегантно поклавши руки на коліна.

— Так вийшло… — затинаюся. — Загалом… Ну… Так сталося, що я… вагітна, — видихаю ледь чутно.

— Що? Мені почулося… — доходить до неї сенс слів. — Як вагітна? — очі розширюються. Вуста відриваються від здивування, щоки червоніють. Боюся, щоб її не вхопив удар. — Від Мирона? — протягує розгублено. В очах загоряється надія.

— Ні, — одразу обриваю її, — не від Мирона.

— Сашо! — емоційно плескає у долоні, налякавши, — а від кого?

— Не скажу, — опускаю очі.

— Як це не скажу?! — підхоплюється з крісла. — Ти у своєму розумі? Не знаєш, хто батько?

— Знаю, але не скажу.

— Загуляла з одруженим?

— Не питай, я не буду про нього говорити, — кажу тихо, але впевнено.

— Тобто він зробив дитину і кинув? Сашо! Чи чуєш мене? — струшує мене за плечі. — Відповідай.

— Не буду, — дивлюся їй у вічі. — Це тільки моя дитина.

— Ох, у мене зараз серце стане, — торкається долонею грудей. — А як же Мирон?

— Та до чого тут Мирон, ма?! — не витримую внутрішньої напруги. — Я, — тицяю собі пальцем у груди, — твоя донька — вагітна! Чекаю дитину, і Мирон тут ні до чого. Не він батько.

— Навіть думати не смій. Яка дитина без батька? Матір’ю одиначкою вирішила бути? А нас з батьком ти запитала чи хочеш поставити перед фактом? Ось вам дитина, няньчте?

— Я просто розповіла новину, — очі наповнюються сльозами. Не здивована, але все одно образливо. — Нічого від вас не вимагаю. Закінчу університет, знайду роботу й зможу нас забезпечити.

— Забудь. Народжувати без батька? Знущаєшся? Хочеш осоромити нас? Та нас пів міста знає. А що скажуть батьки Мирона? Покрутила носом і нагуляла дитину від якогось… — затинається, щоб вдихнути повітря. — Про її народження не може бути й мови, — відрізає суворо.

— Я сама буду вирішувати, — пускаю сльозу. — Поговорю з татом…

— Йому зараз тільки цього не вистачало, — гаркає. Важко дихає, обличчя червоне. Я сподівалася, що вона сприйме спокійніше мою новину. Мені все-таки вже двадцять два, а не вісімнадцять. — Я сама йому скажу. Ех, Сашо, що ж ти наробила, — стримуючи сльози, швидко виходить з кімнати.

Сідаю на ліжко і плачу. Я також цього не планувала, так сталося… Що тепер робити? Вбити дитину? За що? За те, що її матір покохала? За те, що добровільно погодилась на тимчасові стосунки? Гірко на душі, хочеться завити на увесь світ. Лягаю в ліжко, ніжно гладжу плаский живіт, уявляючи у себе на руках крихітне дитя. Поняття не маю, що з ним робити і як доглядати. А головне — як прогодувати, бо, судячи з усього, батьки допомагати не будуть. Коли сльози кінчаються, я засинаю. Відмовляюся від вечері й сплю до самого ранку.

Прокинувшись, довго лежу, не бажаючи виходити з кімнати. Уявляю, як розгнівається тато, коли мама з ним поговорить… Страшно.

— Олександро, — він сам приходить до мене, коли застилаю ліжко.

— Привіт, — кажу розгублено.

— Зайди до кабінету, — кидає на мене зневажливий погляд й виходить.

— Ох, — зітхаю гучно. Я не готова до цього протистояння, але мушу витримати напругу. Кілька хвилин наважуюсь, а тоді виходжу з кімнати. З кабінету лунають голоси батьків. Вони говорять на підвищених тонах.

— Я тобі казав, — гримить голос батька.

— Не нагадуй, Вітю, — відповідає мама.

— Це все гени. Де вона так довго?

— Зараз, — не встигаю відскочити, як мама відчиняє двері. — Заходь, — киває мені й залишає нас наодинці. Батько сидить за столом. Суворий, напружений, розлючений. Під його поглядом хочеться опустити очі.

— Матір сказала, що ти відмовляєшся назвати ім’я батька дитини.

— Так, — бубню під носа.

— Дитячі забавки скінчилися, Олександро. Ти думала головою, що робиш? Чи ніколи не чула про застереження? Матір з тобою про це не говорила?

— Говорила, — червонію після таких слів.

— То в чому справа? У студентів не було грошей на захист? Ти взагалі розумієш, що зруйнувала усе?

— Тату, я давно доросла. Не потрібно зі мною так говорити.

— Як так? А доросла розуміє, що дитину потрібно чимось годувати, у щось одягати, дати пристойну освіту? Як ти це збираєшся робити без батька? У тебе такий шанс був, а ти з легкістю його втратила. Викинула на смітник.

— Який шанс? Жити з некоханим? — ледве стримую сльози. На душі так паршиво. Боляче.

— А де ж твій коханий, а? За вітром завіявся? Хто він? Не скажеш, я поїду до університету і сам дізнаюся.

— Університет тут ні до чого, — кажу суворо. — Він з іншого міста, ми познайомилися у клубі.

— Дуже «розумно», Олександро, — пихкає зневажливо, стиснувши кулаки. — Так зіпсувати своє життя може тільки нерозумна людина. Я проти, — дивиться у вічі. — Сьогодні поїдеш з матір’ю до лікарні і все вирішиш.

— Ні, — інтуїтивно закриваю живота долонями.

— Навіть не думай заперечувати. Я так сказав. Поки ти живеш у моєму домі, — тицяє пальцем у стіл, — тут діють мої правила. Зрозуміла?

— Значить я не житиму у твоєму домі! — розвертаюся й вилітаю з кімнати.