Розділ 31 «Наслідки»

Олександра

Минув місяць

— Юхууу! Дівки, вітаю, — Лізка обіймає нас з Аліною, розтягнувши на обличчі щасливу усмішку. — Перший склали. Ще трішки і випуск.

— Забігаєш наперед, — каже Аліна. — Їх ще потрібно скласти, потім практика, дипломна.  

— Складемо. А потім будемо згадувати наші недоспані ночі зі сміхом.

— Саші щось зовсім не смішно, — зиркає на мене Аліна. — Все добре?

— Так, — намагаюся відповісти усмішкою. — Голова болить.

— Святкувати підемо? — Ліза сьогодні літає від щастя.

— Я до Юри, — мрійливо промовляє Аліна.

— А я краще відпочину, — бубню під носа.

— Тоді піду я. До речі, ви помітили, що Любка трималася за руку з Дімою? Невже знову захомутала його?

— Кохання, — протягує Алінка, а мені вуха закрити хочеться. Я тепер не вірю в нього. Точніше у те, що воно приносить щастя.

— Дивні стосунки. Зустрічалися, розійшлися, тепер знову разом.

— У житті ще й не таке буває, — знизує плечима Аліна. — Саш, — смикає мене за руку. — Ти краще справді відпочинь, такі кола під очима, — стурбовано вдивляється у моє обличчя.

— А у кого їх зараз немає? — рятує мене Ліза. — Ми подивимося, якою ти завтра з’явишся після безсонної ночі зі своїм тираном.

— Припини його так обзивати, — гнівається Алінка.

— Біжи, бо поїде без тебе, — киває в той бік, де стоїть Юра біля авто. Махаємо йому з Лізою, продовжуючи свій рух.

— На маршрутці поїдемо чи пішки?

— Мені байдуже, — кажу на автоматі.

— Олександро, ти хоч інколи підіймай очі від землі. — Тут, між іншим, життя пролітає.

— Угу, — мружусь від головного болю. Останнім часом він просто нестерпний.

— Підемо пішки, — бере мене під руку. — Може, хоч почервонієш трохи, бо бліда, наче смерть.

— Лізо, ти надто гучна.

— А я завжди такою була. Усі п’ять років. І ти, до речі, теж. А зараз тінь якась.

— Лізо, — лунає за нашими спинами. До нас поспішає Пташник, а це значить, що Лізка від мене відстане.

— От блін, — шипить вона. — Піду з ним погуляю, скажу, щоб відчепився, — дивиться на мене.

— Йди, я знаю дорогу до гуртожитку, — полегшено видихнувши, плетусь далі.  

У моєму житті з’явилося надто багато звуків. Тиша стала бажаною рідкістю. Ліза постійно розповідає якісь історії, Аліна чіпляється з питаннями, а мені хочеться просто тиші. Лягти і ні про що не думати. Нікого не слухати. Сьогодні я кілька разів збиралася спитати у Михайла Костянтиновича, як його син, але навіть підійти не наважилась. Він виглядав похмурим та непривітним. Мабуть, також любить тишу. А я іноді так скучаю, що сил триматися немає ніяких. Хочеться вити від розпачу та безпорадності.

А найгірше те, що за цей місяць я сама себе накрутила, що штовхнула її. Мільйон разів прокручувала той момент. Думала, аналізувала, намагалася пригадати кожну деталь. Може, це я так невдало висмикнула руку, неусвідомлено штовхнувши її? Картаю себе кожного дня, що взагалі зупинилася і розмовляла з нею. І за те, що піддалася спокусі, коли він попереджав, що не самотній.

Гул гуртожитку також дратує. Зачиняюся у кімнаті, зашторюю вікна й лягаю на своє ліжко. Ця тиша є єдиним джерелом мого спокою. Коли немає нікого поряд і спогади не набридають, я навіть можу поспати. Недовго.

Розплющую очі, коли на кухні щось гучно дзенькає об підлогу. Сідаю. У повній темноті проходжу до дверей і вмикаю світло. Голова все одно болить, сон не допоміг. Йду у душ, потім вечеряю й знову лягаю. Лізка залітає через кілька хвилин. Задоволена, вільна, щаслива. Вона була у кімнаті Дімки на святкуванні початку останньої сесії, а я лежала тут і тьмяніла…

Слухаючи Лізу, перевертаюся на спину, відчуваючи, як крутиться перед очима. Знову лягаю на бік, але відчуття не минає.

— Любка так і треться біля нього. Ну, ти бачила б, — сміється подруга, але до мене її сміх доноситься тихо, ніби крізь товщу води.

— Я вийду, — сідаю на ліжку. Все пливе.

— Голова? — Лізка падає на ліжко, вткнувшись у телефон.

— Так, замучила, — встаю, похитнувшись.

— Са-а-ш, — чую у спину, — тебе провести?

— Ні, я сама, — прямую до дверей. Перед очима розповзаються чорні кола. Хапаюся за ручку, відчуваючи, що далі ступити не зможу. Голова крутиться, ноги німіють. З жадібністю вдихаю повітря, яке не приносить полегшення.

— Ей, Саш, — дуже далеко звучить голос Лізи, — що?

— Щось мені погано, — хриплю, поринаючи у темряву…

— Сашо! — чую переляканий зойк Лізи. — Ти що? — вона хапає мене під руки й помалу веде до ліжка. Все в тумані, здається, я ось-ось втрачу свідомість, чого раніше зі мною ніколи не траплялося. — Боже, — Лізка хапає телефон, — як там у швидку дзвонити?

— Не треба швидку, — лягаю, заплющивши очі. — Зараз мине. Я просто перехвилювалась.

— Ага, хочеш тут сконати, а я тоді винитиму себе все життя?

— Лізо, — бачу її крізь пелену. — Заспокойся.

— Заспокоюсь, коли лікар скаже, що усе гаразд, — натискає на виклик.

Швидко описує проблему і, поки не приїжджає швидка, ходить туди-сюди по кімнаті. Від її мерехтіння мені стало ще гірше. Хвилин через двадцять до кімнати заходить лікар. На вигляд приємна жінка. Лікарів я не боюся, бо все дитинство провела у лікарні, де працюють батьки.

— Вона знепритомніла, — емоційно пояснює їй Ліза.

— Що турбує? — жінка сідає на краєчок мого вузького ліжка.

— Голова болить і тягне живіт трішки.

— Може, в неї апендицит? — подруга панікує, це чудово видно. — У мене таке було.

— В очах паморочиться? — лікарка починає міряти мені тиск.

— Вже ні.

— Жіночі дні давно були?

— Давно, — кидаю погляд на перелякану Лізку. Тут і здогадуватися не потрібно, я вже тиждень про це думаю, тільки боюся перевірити.  

— Поїдеш з нами на обстеження? — встає.

— Поїду, — встаю, щоб одягнутись.

— Я з тобою. Я ж можу з нею поїхати? — питає у лікарки, яка зібралася вийти.