Розділ 30 «Непорушна умова"

Олександр

— Я не можу дати вам зараз якісь гарантії, — говорить лікар. — Ми взяли необхідні аналізи, обов’язково простежимо за самопочуттям вашої дружини. Зараз головне: спокій, збалансоване харчування та здоровий сон. Вона дуже злякалася, сильно вдарилась. Кілька днів доведеться побути в лікарні, пройти додаткове обстеження.

— Зрозумів, — підводжусь. — Я можу до неї увійти?

— Звісно. Це навіть необхідно. Заспокойте, щоб не нервувала.

Виходжу з кабінету й першим ділом йду на вулицю випалити цигарку. Пальці тремтять. Давно мене так не накривало. Злякався. Коли вона жалілася у швидкій на біль, думав, що дитини вже немає. Таку дурну ситуацію, я не міг навіть уявити. Поняття не маю, що робила Ольга в університеті, але вони про щось розмовляли з Олександрою. Я особисто бачив як Ольга летіла вниз, а Саша стояла й дивилась. Немає ні слів, ні думок. Я шокований. Невже дівчина, яку я кохаю, вирішила, що це врятує нашу ситуацію? Не хочу вірити. Всередині усе протестує, але сам бачив, як Оля падала.

Відчуття таке, ніби я за сьогоднішній день постарів на кілька років. Ноги доводиться переставляти з зусиллями.

— Можна? — зазираю після стуку.

— Я думала, ти пішов? — тихо промовляє Ольга. Простягає руку. Підходжу й стискаю її теплі пальці.

— Як почуваєшся?

— А це для тебе важливо? — її очі наповнюються сльозами. — Невже ти гадав, що я така дурна і нічого не зрозуміла?

— Про що ти? — беру стілець, щоб сісти поряд.

— Закрутила голову красуня Олександра?

— Олю, ти зараз не про це повинна думати, — намагаюся говорити спокійно.

— Ти просто не бачив свого обличчя поряд із нею, і як воно спохмурніло, коли з’явилася я. Ну вибач, що завагітніла, — схлипує. — Вибач, що хотіла врятувати наші стосунки, мати родину, хотіла ощасливити гарною новиною…

— Припини істерику, — виходить грубо. — Думай про дитину та її безпеку. — Що тобі сказала Олександра? — встаю, підходжу до вікна.

— Тобто ти не заперечуєш, що між вами щось було? — підвищує голос.

— А є сенс? — кидаю на неї погляд. — Ти ж знаєш, я не брешу.

— Не всі готові слухати правду, — витирає очі.

— Я готовий. Що сталося? Як ти впала?

— Коли я сказала їй про вагітність і попросила відійти, вона розлютилася і штовхнула мене. Як ти міг? — гучно схлипує.

— Олю, — підходжу до неї. — Заспокойся, інакше й цю дитину ми втратимо. Ти чуєш? — легко стискаю її плечі.

— А вона тобі потрібна, ця дитина? — відвертає обличчя.

— Потрібна, — кажу серйозно. — З її появою все зміниться. Ми змінимось, — звучить впевнено, але я сам собі не вірю.

— А за спиною ти будеш зустрічатися з нею? — звертає на мене погляд. — Чим вона краща за мене? Бо молодша?

— Завтра ти пройдеш усі необхідні обстеження, — не реагую на її тон. — Здаси додаткові аналізи і якщо все добре, я заберу тебе додому. Коли тобі стане краще, ми поїдемо до Польщі. Там народиться наша дитина і там ми житимемо. Я закрию тут фірму, коли налагоджу бізнес там. У нас буде родина, про яку ти… ми мріяли, — бачу, що вона починає заспокоюватись. — Але є одна непорушна умова, — дивлюся їй у вічі.

— Яка? — витирає носа серветкою, погладжуючи живіт.

— Ти більше ніколи не згадуєш Олександру, — промовляю чітко, з болем у серці.

— І ти також?

— Я тим паче, — нахиляюся, щоб коротко поцілувати її у вуста. — Відпочинь. Я прийду завтра зранку, щоб ще раз поговорити з лікарем й дізнатися результати аналізів.

— А ти куди? — несміливо кидає в спину.

— Додому. Завтра скажу батькам й попрошу маму щось приготувати. Спробуй поспати, — кидаю на неї погляд, вичавлюю з себе подобу усмішки й виходжу.

Голова болить настільки, що перед очима все пливе. Авто лишилося біля університету, їхати забирати зараз немає сенсу. Викликаю таксі, але на половині дороги міняю напрямок, зрозумівши, що мені потрібно випити. Інакше я просто збожеволію. Якщо хтось думає, що чоловіки усі ситуації переживають стійко, погано знаються на психології людей. Чоловіки мовчать. Просто варяться у своїх проблемах, шукаючи їх рішення. А у мене вихід один, іншого не передбачено.

Телефон озивається, коли опиняюся перед першим ліпшим баром. Довго дивлюся на її ім’я. Емоцій так багато… Ненавиджу нестабільний стан. У такі моменти відчуваю себе вразливим. 

— Олександро, — дивуюсь, як неприродньо звучить мій голос, — не дзвони сюди більше.

— Я просто хотіла спитати, як Ольга, — говорить тихо.

Мене накриває гнів. Стиснувши пальцями телефон, гучно видихаю. Ольга могла набрехати, додати неправдивих фактів, але я власними очима бачив, як вона падала. Все виглядало так, ніби Саша її штовхнула. Я пропустив лише сам момент.

З болем на серці завершую розмову і заходжу всередину. Сідаю біля стійки й одразу замовляю чарку алкоголю. Перехиляю у себе. Замовляю ще. У вухах гуде, в грудях жахливо ниє, перед очима досі падіння Ольги. Випиваю ще, потім ще, але полегшення не отримую. Бісовий випадок. Бісове життя…

Випиваю ще кілька чарок. Коли у голові з’являється легкий дурман, стає ще гірше. Я згадую Олександру. Її вуста, слова, волосся, аромат, невагомі цілунки, а потім все перекреслює падіння Ольги. Одне зрозуміло точно — винен я. Потрібно було розірвати стосунки з Ольгою ще тоді, а зараз пізно хапатися за голову.

— Зараз ти скажеш, що я тебе переслідую, — на плече лягає долоня.

— Павле, я зараз не в настрої розмовляти, — розвертаюся до товариша.

— Бачу, — киває на порожні чарки.

— Вип’єш? — показую бармену, щоб налив.

— Не відмовлюсь, — зітхає, вмощуючись біля мене на високому табуреті. — Ти сам?

— Сам, — перехиляю в себе алкоголь.

— От і я сам, — робить те саме. — А чогось легшого немає? — кривиться від мого напою.

— Не допоможе, — хмикаю, замовляючи ще.

— Напитися задумав? — він теж не відмовляється повторити.

— Якщо здохнути не можна, хоча б нап’юсь, — цокаюся з ним, знову ковтаю пекучу рідину.