Розділ 29 "Випадок"

Олександра

— Дожилися до того, що наша Латашенко пари прогулює, — бубнить поряд Ліза.

— Вона з Юрою. Сама розумієш, у нього така робота, що не завжди є час на зустріч.

— Розумію, але ж нас шпиняє, щоб не прогулювали.

— Я не піду на останню пару, — кажу тихо.

— І це розумію, — не дивується. — На тобі обличчя немає. Якщо Алінка не бачить за своїм коханням, то мені чудово видно. Просто на мозок тобі крапати не хочеться. Додому поїдеш?

— Так, — киваю похнюплено. Мене тут нічого не тримає…

— Тоді бувай, — вона підіймається на третій поверх, а я лишаюся на другому.

Сьогодні справді йду до бібліотеки, щоб взяти потрібний посібник по діловому мовленню. Треба відволікатися на навчання, бо я так довго не витримаю. Збожеволію від думок.

З Олександром ми не бачились. Ніхто з нас не дзвонив і не писав одне одному. У нього немає часу за особистими приємними хвилюваннями, а я не маю права йому писати. Та й не знаю, що. Хіба що як мені болить, і про свій поганий сон. Точніше про його відсутність. Ці кілька днів я майже не спала, прокручуючи перед очима нашу останню розмову.

Поки я перебуваю у бібліотеці, дзвенить дзвінок. Це значно полегшує мою втечу з пари. Люба вчора принесла новини, що в понеділок повертається Михайло Костянтинович і це спрощує моє життя, бо ходити на пари Олександра я не можу.

Виходжу з бібліотеки, прямуючи до сходинок. Починаю спускатись, а потім різко гальмую, побачивши, хто підіймається нагору. Вона помічає мою розгубленість. Я спочатку хочу розвернутись і піднятись, а тоді все ж таки продовжую спускатись. Ми наближаємося одна до одної. Вона — впевнена та горда, і я — повністю розбита та пригнічена. Розминаємося. Мені зараз страшенно хочеться пришвидшити кроки й кулею вилетіти на вулицю…

— Перепрошую? — лунає її голос за спиною. Сьогодні він не такий приязний, як при першій зустрічі.  

— Ви мені? — розвертаюся до неї.

— Олександра, правильно? — спускається на кілька сходинок, щоб стати поряд.

— Правильно, — мимоволі кидаю погляд на її живіт. Вона його помічає, демонстративно поправляючи кофтинку.

— Я Ольга — наречена Олександра Михайловича, — заявляє гордо. — Чи для тебе він просто Олександр? — награна ввічливість зникає. Погляд чіпкий, неприємний. Не знаю звідки вона здогадалася, мабуть, моя поведінка видала.

— Ні, — стримую роздратування, — для мене він такий самий викладач, як і для інших студентів.

— Чи студенток? — здіймає одну брову. — Ти ж розумієш, що все тимчасово? Він був один, сумував, вирішив розвіятись…

— Розумію, — розвертаюся, щоб піти.

— Послухай, — вона спускається за мною, вхопивши за руку. — Ми чекаємо дитину, невдовзі поїдемо до Польщі і ніхто тебе навіть не згадає, — шипить з люттю. — Май совість не чіплятися до чужого нареченого.

— Саме це зараз і роблю, — смикаю свою руку, але вона тримає міцно, загнавши довгі гострі нігті у зап’ястя. — Тікаю з його пари. Може, не заважатимеш мені? — поглядом зачіпаюся за вхід, бачу Олександра, що вочевидь, спішить на свою ж пару. — Відпусти, — вириваю свою руку у намірі втекти будь-куди, лиш би його не бачити.

Вона намагається знову мене вхопити, але я стаю на сходинку вище, і Ольга лише ковзає нігтями по моїй руці. Перелякано зойкає і, не втримавшись на ногах, летить вниз по сходинках. Все відбувається так швидко й несподівано, що я не встигаю зреагувати. Чи хоча б зрозуміти, як це вийшло. Секунду тому вона стояла біля мене, а зараз лежить непритомна…

— Олю! — Саша підлітає до неї, присідає поряд й обережно підіймає голову з підлоги.

Я застигла, не можу ступити й кроку. Вона ж не померла? Мене накриває паніка. Руки трясуться, коліна підгинаються, коли пробую спуститись. Він дзвонить до швидкої, а я не можу вичавити з себе жодного слова. Дивлюся на неї, не кліпаючи, прокручуючи в голові те, що сталося. Як вона могла впасти? Я ж не штовхала.

— Що ти наробила? — доноситься до мене чужий голос Олександра.

— Я… — кліпаю, проганяючи сльози. — Не штовхала, — ледве вичавлюю з себе.

— Сашо, — він так дивиться, ніби розірвати готовий. Лють і ненависть в очах.

— Ох… — стогне Ольга, — Саш, погано.

— Чекай, не ворушись. Я викликав швидку, — притримує її за плечі, дбайливо прибираючи волосся з обличчя.

— Нехай вона піде, — схиляється на його руку, пускаючи сльозу.

Мені достатньо одного погляду Олександра, щоб кулею вилетіти з університету і, забувши про верхній одяг, летіти якомога далі. Тіло трусить. У грудях пече, сльози нещадно обпікають щоки.

У гуртожитку не затримуюся, забираю сумку, їду на зупинку. Сідаю в автобус, щоб поїхати додому, хоча зараз навіть батьків бачити не хочеться. Бездумним поглядом дивлюся у вікно, за яким розквітає весна. А я вмираю. Повільно й тяжко позбавляюся того почуття, яке робило мене щасливою. Воно витікає зі сльозами, лишаючи по собі порожнечу. Кілька разів збираюся написати Олександру, але не наважуюсь. Що писати? Виправдовуватися? Невже він справді думає, що я могла її штовхнути?

Опинившись на зупинці, вирішую не чекати чергову маршрутку, а прогулятися пішки. Це допомагає позбутися тремтіння, але забирає останні сили. Хочеться лягти і не рухатись. У дворі немає автівок, значить батьки сьогодні на роботі. Я загубилася у числах, тому поняття не маю за яким графіком вони зараз працюють. Переодягаюся, зашторюю вікна й лягаю в ліжко. Вкриваюся ковдрою з головою й плачу доти, поки не засинаю. Важким, нервовим сном. Там вона постійно падає, а я хапаю й не можу втримати. Десь поряд кричить Олександр, а потім я бачу його холодні байдужі очі.

— Сашо? — лунає десь поряд. — Ти чуєш?

— Що? — питаю не розплющуючи очей.

— Ти захворіла? — мама торкається долонею чола.

— Ні, — ковтаю червовий клубок. — Втомилася. Полеж зі мною, — перевертаюся на бік.

— Щось сталося? — вона вмикає лампу, вдивляючись у моє обличчя. — Там Мирон приїхав. Дзвонив тобі, а ти не відповідала. Схвилювався. Що сказати?