Розділ 28 "Складне рішення"

Олександра

— Дівчата! — Надька вривається до кімнати без стуку.

— Ти чого?! — гаркає Лізка. — Налякала. Що вже сталося?

— Любка таке розповіла… — закочує очі.

Хочеться відвернутись і закрити вуха долонями. Міцно. Щоб не чути, що вона скаже. Щоб не боліло і не різало в області серця.

— Ксерокс поламався? — хмикає Ліза.

— До нашого Михайловича наречена приїхала, — видихає задоволено.

Відвертаюсь, удаючи, що шукаю щось у тумбочці.

— Теж мені новина, — фиркає Ліза. — Чого сяєш, ніби тобі мільйон доларів подарували?

— Та нічого… — губиться дівчина. — Просто новину принесла. Люба каже, що гарна така жінка, білявка, стильна. Вона сама бачила, як вони йшли з універу, обійнявшись.

— Ти більше її слухай. Любка як Дімку побачить, ще й не таке наплести може. Все їй щось показується.

— Тю, чого це ти?

— Не ті дні у мене, можу покусати. Спати ми зібралися.

— Так рано? — хмикає Надя.

— Тому й вигляд маємо гарний. А Любці передай, щоб не пхала носа у чужі справи. Краще нехай спуститься на третій поверх і побачить з ким її обожнюваний Дімка спить.

— Та ти що?! — охкає Надя. — Як спить? З ким?

— Поки вона за викладачем слідкує, Мазур таку кралю провів до кімнати. Певно, якась модель.  Висока, красива…

— Я побігла, — перебиває її, вилетівши з кімнати.

— Ненавиджу таких активісток. Невідомо, що бачила, а вже рознесла по всьому гуртожитку.

— Вона справді приїхала, — ковтаю клубок, на Лізу не дивлюсь.

— Стильна білявка?

— Угу, — стискаю кулаки до болю, заганяючи нігті у долоні.

Вона мовчить. Чухає до мене й несподівано обіймає ззаду, забравшись на моє ліжко.

— Дурепа ти, Думич. З самого ж початку було зрозуміло, що він не простий, — чмокає мене у волосся й встає. — Чаю зробити?

— Ні, не хочу, — лягаю, вкриваючись ковдрою.

— А я не відмовлюсь, — виходить з чайником на кухню.

Заплющую очі, в надії заснути і не думати, але знову бачу, як вона на нього вішається. З яким обожнюванням дивиться. Уявляю, як вони проводять разом романтичний вечір. Боляче… Ці нові жахливі відчуття ніяк не в’яжуться з невагомістю закоханості. Вони вбивають усе хороше, випалюють мрії, залишаючи лише рани й розпач.

Телефон починає вібрувати. Простягаю руку, щоб забрати його з тумбочки. Зависаю на імені, відчуваючи, як всередині розповзається страх… Ну ось і все, моя романтична казочка скінчилась.

— Алло? — відповідаю тихо, сівши в ліжку.

— Саш, не зайнята? — питає трохи грубо.

— Ні, виходила з кімнати, — брешу. Я тупо боялася відповісти.

— Ми можемо поговорити?

— Ти мене кидаєш? — не можу тримати в собі це питання. Нехай краще скаже зараз і не буде причини бачитись.  

— Вийдеш? Я зараз приїду, — ігнорує моє питання.

— Вийду, — видихаю з болем. Ніколи не думала, що втраплю у таку історію. Не уявляла, що це настільки складно. Він зранку був ще мій, а виявилося, що так лише здавалось…

Під мовчазним поглядом Лізи, одягаюся й виходжу. Вона давно про усе здогадалася, але мовчить.  

На нашому місці опиняюся першою. Чекаю кілька хвилин, з розпачем кусаючи губи й заламуючи до болю пальці. Поява його авто викликає тремтіння рук та колін. Хочеться знепритомніти, щоб не відчувати того, що рветься з грудей. Мовчки сідаю, не наважуючись глянути на нього.

Не питаю, куди ми їдемо. Дозволяю собі насолодитися останньою поїздкою з ним. Надихатися ароматом його парфуму в салоні. Набутися біля нього, перед тим як почую слова, що розіб’ють серце.

— Саш… — порушує тишу, припаркувавшись.

— Не муч мене, — не витримую. — Кажи.

Не хочу слухати, як йому шкода. Краще одним махом з болем, ніж повільно прокручувати ножа у грудях…

— Я… — замовкає. Дивиться на мене розгублено. Вперше бачу його таким невпевненим. — Кохаю тебе, — шелестить тихо.

— Щ-що? — сльозинка обпікає щоку.

— Знаю, що дивно звучить. Можливо, рано, але це правда, — важко зітхає. — Я вмію аналізувати й розпізнавати свої почуття. Так вже сталося, що ти тут, — торкається долонею своїх грудей. — Але я хочу бути з тобою чесним. В усьому. Я справді не знав, — проводить долонями по обличчю. — Ольга… вагітна.

— А? — після стількох приємних слів, ця новина здається неправильною. Несправедливою.

— Вагітна, — повторює, дивлячись в очі.

— Зрозуміло, — серце розлітається на колючі уламки, спричинивши тупий біль всередині. Хочеться зігнутися. Скрутитися клубочком. Дихати стає важко, в очах стоять пекучі сльози.

— Я… — він гучно ковтає.

— Не зможеш кинути свою дитину, — продовжую за нього. — І не потрібно, вона ні в чому не винна. Це моя провина, що усе зайшло так далеко. Якби я не приїхала…

— Не вигадуй, — говорить суворо. — Я взагалі не мав права звертати увагу на студентку. І навіть це тут ні до чого, ми дорослі люди. Я поговорю з Ольгою, коли усі ризики минуть. Просто… це не перша її вагітність, перша закінчилася плачевно. Їй зараз не можна нервувати.

— Саш, — відвертаюсь, кусаючи вуста. Знаю, що йому зараз складно, але мені так болить, що й повітря вдихаю з великими зусиллями. — Я піду, — відчиняю дверцята, хапаючи пересохлими вустами свіже повітря. Він також виходить. Сховавши руки до кишень штанів просто дивиться на мене. Немає слів. Я розумію, як правильно вчинити, але не можу цього зробити. Не маю сил… — Хоч це нічого не змінить, — ковтаю слова не дивлячись на нього, — я тебе теж…

До гуртожитку не йду. Обходжу будівлю, прямуючи через двір сусіднього будинку. Сідаю на лавку й даю волю сльозам. Хочу виплакати пекуче відчуття у грудях, але воно лише посилюється. Вагітна… Вона вагітна, а я маю відступити. Так правильно, бо це я влізла у чужі незавершені стосунки. Я стала коханкою. Цей біль буде нагадуванням, що не можна втручатися у чуже життя. Навряд чи він колись мине. Як і моє кохання до Олександра.