Розділ 27 «Головні слова»

Олександр

— Ти так на мене дивишся, ніби вперше бачиш, — говорить Ольга, поки я виходжу зі ступору.

Тільки що у моїх обіймах була Олександра, серце так вистукувало, бажання поцілувати було нестерпним, а потім все обірвала поява Ольги.

— Я здивований, — кажу чесно. — Чому не сказала, що плануєш приїхати?

— Гадала, що моя поява стане приємним сюрпризом, — надуває губи. — Вже зрозуміла, що помилилась.

— Ходімо, — підходжу до столу забрати свій портфель. — Мої лекції закінчилися.

— А я сподівалася на екскурсію.

— Не сьогодні, — торкаюся її спини, підштовхуючи до виходу.  

— Я так скучила, — обіймає мене за передпліччя й кладе голову на плече. Так незручно йти, але я не відштовхую. Ще не відійшов від шоку.

— До побачення, Олександре Михайловичу, — лунає зверху, коли підходимо до сходинок. Люба спускається з четвертого поверху.

— До побачення, Любо.

— Які зараз студентки. Прямо моделі якісь, — говорить тихо Ольга.

Моя модель кудись втекла… Уявляю, скільки зайвого вона собі вже накрутила.

Забираю валізу Ольги з роздягальні й виходимо на вулицю. Мені потрібно поговорити з Сашею. Терміново. Це не обов’язок, а важлива внутрішня потреба, щоб вберегти її спокій і не поранити неприємною ситуацією.

— Саш, я завадила? — питає Оля, коли сідаємо в авто.

— Ні.

— Я знаю, що ти не любиш сюрпризів, але цей особливий.

— Ти хочеш до себе поїхати? — заводжу двигун.

— До тебе, — відкриває сумку, дивиться на мене, чогось чекаючи. — Не звернув увагу на мої слова?

— Які? — у мене зараз мозок закипить. Ми провели разом кілька хвилин, а я вже втомився.

— Про сюрприз, — дістає з сумки маленьку коробочку, перев’язану стрічкою.

— Почув. Ти ж декілька разів про це сказала. Чи ти ще щось приготувала, окрім своєї несподіваної появи?

— Тримай, — засмучується.

— Потім гляну, — збираюся покласти коробку на заднє сидіння.

— Зараз. Подивись зараз, — наполягає ображено. — Я хотіла все зробити інакше, але вже бачу, що зайва тут.

Стримуючи роздратування, розв’язую стрічку, виймаю паперову стружку, зависнувши на вмісті коробки.

— У нас вийшло… — ніби здалеку до мене доноситься голос Ольги.

— Ти вагітна? — питаю самими вустами. У вухах гуде, серце з болем б’ється об грудну клітину. Тільки не це. Не зараз. Не з нею.

— Так, — руйнує мою останню надію. — Тринадцять тижнів. На цьому етапі скорочується ризик викидня. Я боялася сказати раніше, ледве трималась.

— Той факт, що я батько, тебе не хвилював? — гнів самовільно прорізається у голосі.

— Я бачу, що тебе взагалі не хвилює той факт, що ми давно не бачились. Ти міг приїхати на вихідні. Хоча б раз за два місяці, і дізнатись. А телефоном про таке не говорять.  

— Олю… — не можу зібрати до купи слова, безвідривно дивлюся на дві смужки на тесті.

— Знаю. Ти не чекав, — говорить ображено. — Я невчасно. Зі студенткою ти виглядав щасливішим.

— Ти вагітна тринадцять тижнів, а я дізнаюся тільки зараз, — ледве стримуюсь. — Я не мав права знати про це раніше?

— Щось змінилося б? — дратується. — Ти прилетів би до мене і кинув викладання?

— Ні, бо обіцяв батькові, але… — хитаю головою, від’їжджаючи з паркування.

Усе було б інакше. Я не допустив би стосунків з Сашею і не стояв зараз на такому роздоріжжі, коли не можу образити жодну з дівчат. Не можу кинути вагітну майже колишню і не вистачить сил відмовитись від Саші, бо тут залучені почуття. Трясця. Чому зараз? Чому не тоді, коли ми цього дуже хотіли?

— Можеш відвезти мене додому? — відвертається до вікна.

— Олю, — беру її за руку. Збираю усі свої сили, щоб увімкнути холодний розум. Їй не можна нервувати. Це ж моя дитина... — Я відвезу тебе, але ввечері приїду. Ми повечеряємо разом і поговоримо. Добре?

— Я щось замовлю, — киває, витираючи сльози. — Ти зовсім не радий?

— Радий, — міцно стискаю зуби.

Дідько. Тільки я міг потрапити у таку дурну ситуацію. Я радий, але серце ріже, ніби в ньому безжально прокручують ножа.

— До твоїх не заїдемо?

— Ні, повідомимо пізніше. З вагітністю все нормально? Аналізи?

— Так. Радять відпочивати, отримувати позитивні емоції, займатися чимось приємним. Берегтись, але лікарка не була проти мого переїзду. Я радилась.

— Добре, — забираю руку, поклавши її на кермо.

Вона більше нічого не говорить, а я не запитую. У голові порожнеча. Я здивований, розгублений, вбитий наповал новиною. Ще два місяці тому, я не тямив би себе від щастя, отримавши такий сюрприз, а зараз, на свій превеликий сором, не хочу цього.

Відвожу Ольгу до її квартири, допомагаю підняти валізу. Чому не до себе? Бо там пахне Сашею, не хочу перебивати її аромат іншим. Ольга засмутилася, я чудово розумію чому. Стільки часу ми чекали на приємну новину, а дочекавшись, я проявив лише здивування й холодність. Вона починає розкладати валізу і першим ділом кладе переді мною свою картку. Знімок УЗД, записи лікаря.

— Наша крихітка, — каже лагідно, вказуючи на знімок. — Збережу його, щоб він міг побачити, яким був.

— Це син? — кидаю погляд на її живіт. Поки не видно й натяку на вагітність.

— Не знаю. Хочу, щоб був син. Схожий на тебе, — кладе руки на живіт. Вона щаслива, щось змінилося в очах, зараз вони сяють.

— Вибач мені за різкість, — підводжусь, ще раз кинувши погляд на знімок. — Я приїду пізніше. Що привезти?

— Щось солодке, — усміхається. — Мене страшенно тягне на шоколад, — гладить себе по животу.

— Гаразд, — також торкаюся її ще плаского живота. Всередині дивний трепет, але болю він не перекриває. Перед очима Сашка, і у серці теж.

Їду додому, щоб прийти до тями. Там тупо сиджу, втупившись у стіну. Кинути Ольгу я не зможу. Не допускаю навіть думки, щоб відмовитися від своєї дитини. Однак кинути Сашу… А можна мені здохнути прямо зараз?! Вона так швидко пробралася всередину мене. Великими медово-зеленими очиськами розтопила серце й стиснула його у своїх ніжних долонях. Я не маю стільки сил і слів, щоб сказати їй про розставання. Не хочу відпускати її, бо вже закохався. Господи, що робити?