Розділ 25 «Фурія Ліза»

Олександра

— Сашо, ти де була? — зустрічає мене Аліна. — Я місця собі не знаходжу, — промовляє схвильовано.

— Та я забігла до бібліотеки, а тоді по магазинах пробіглася, — відводжу очі в напрямку до свого ліжка. — Де Ліза?

— У клуб з Надькою пішла. Тебе чекала, але не дочекалася. Що купила?

— Нічого, — удаю засмучення. — То розмір не такий, то колір не підходить. Юра не приїжджав?

— Ні, сьогодні зайнятий. — У душ підеш? — бере свою косметичку й рушник.

— Пізніше, ноги гудуть, — сідаю, витягнувши їх.

Взагалі-то я прийняла душ у Олександра, і повечеряла теж, тому вдруге не збиралась, але потрібно якось викрутитись, щоб вона нічого не запідозрила. Вперше за п’ять років знаходжу мінус проживання у гуртожитку — ніякого особистого життя.

Аліна виходить, а я лягаю на ліжко, розкинувши руки. Який він… ніжний, пристрасний, умілий. Такий… Мурашки гасають від однієї лише згадки про те божевілля, що сьогодні сталося між нами. Ми разом повечеряли, потім Саша відвіз мене додому, а так не хотілося… Кортіло спати у його обіймах і ні про що не хвилюватись. З ним надійно. Потрапивши у його руки вже не хочеться вибиратись. Я готова тонути у почуттях та бажаннях. Готова з ним, куди не погукав би. Лишилося відшити Мирона, закінчити універ і радіти життю поряд з коханим.

Як несподівано змінилося життя і плани...

Коли Аліна повертається, ми разом п’ємо чай. А потім я, під приводом душу, довго сиджу на сходинках іншого поверху, розмовляючи з Олександром.

— Щось їсти кортить, — каже Алінка, коли збираємося спати.

— Ніч на вулиці.

— Лізка отримає від вахтерки, — встає з ліжка, чухаючи до холодильника. — Що? — реагує на мій погляд.

— Не спокушай, — хитаю головою, вмощуючи свою подушку.

— Ковбаска. Трішки, — показує пальцями маленький шматочок. — З чорним хлібчиком. І огірочком, — зазирає до холодильника.

— З тими, що Ліза привезла?

— Ага, — киває задоволено, діставши літрову банку.

— Але завтра без сосисок і пиріжків, — бурчу, вмощуючись за столом.

Тільки ми оформили собі бутерброди, з-за дверей чується гул. Перезираємося з Аліною, продовжуючи свою смачну справу. Гул стає виразнішим.  

— Точно Лізка мчить, — промовляє Аліна, відкусивши бутерброд.

Я не встигаю, бо двері з гуркотом відчиняються і на порозі виникає фурія з розгніваними зеленими очиськами. Поряд зі мною плюхається Надька, з цікавістю зиркнувши на мій бутерброд.

— Ви уявляєте?! — наша подруга не турбується, що майже всі уже дрихнуть.

— Двері закрий, — шикає Аліна. — Комендантка?

— Хіх, — з вуст Надії злітає щось схоже на сміх, але якийсь неприродній.

— Якесь бидло назвало мене ескортницею! — шипить розгнівано. — Ес-с-кортницею! — очі блискавки метають, вона важко дихає й виглядає на грані зриву.

— Хто? — Аліна не зважає на її гучні обурення, продовжує жувати.

— Дід якийсь, — вставляє Надя, вхопивши з тарілки шматок ковбаси.

— Якесь старе мурло, — у Лізи аж дихання перехоплює від обурення. — Бачте, я його корито зачепила. Козел волохатий. Сподіваюся, йому зараз гикається і воно сконає від мук совісті.

— Розкажи, — теж кусаю свою смакоту, поки Надька не забрала.

— Так, я спати, — вона встає й швидко виходить. Мабуть, набридло слухати Лізу.

— Я одягнула колготки, — демонструє їх, трохи піднявши коротку спідницю. — Поки ми з Надькою дошкандибали до клубу, вони сповзли далі нікуди. Бісові колготи, — нахабно хапає шматок огірка з мого бутерброда. — Примостилася біля великого автомобіля, щоб поправити. Задерла спідницю… і тут вилізло це чмо й осквернило світ своїм беканням.

— Перед ним поправляла? — прискаю зі сміху, уявивши картину.

— Скажіть, якого біса їхати до клубу й сидіти в авто? Воно прибабахане на всю голову.

— То що йому не сподобалось? Твій розпусний вигляд? — Алінка підливає олії у вогонь.

— Воно чокнуте. Довбаний збоченець. Коли я йому про це сказала…

— О, то ти не мовчала? — протягую, одразу зрозумівши, хто став організатором скандалу.

— Ти як здрасті! — гаркає на мене. — Коли я мовчала? Я на вихідних рознесла сусідку в пух і прах, якимось збоченцем мене не налякати.

— Ти страшна людина, Лізо, — серйозно промовляє Аліна, тоді як мені хочеться сміятись.

— Якби він був трохи нижчим, худішим, молодшим… І не з такого дорогого авто виліз, — гучно видихає, — я його морду розфарбувала б у різні кольори.

— Добре, що вистачило розуму і ми не шукаємо тебе у якійсь посадці, — Аліна починає гніватися. І зараз я з нею згодна, це не жарти. Хтозна, ким може бути той чоловік.

— Якби ви його бачили, дівчата… — у голосі Лізи чується розпач. — Ніхто не зміг би втриматись. І це не все. Після клубу ми його також зустріли, він з гидкою посмішкою і цигаркою в зубах провів нас липким поглядом. Фу! — струшує руками, ніби до них прилипло щось бридке.

— Заспокойся, — суворо промовляє Аліна. — Їсти хочеш? Чаю зробити?

— Нічого не хочу, хочу плюнути в його пику, — пролітає повз нас. Плюхкається на ліжко, знімає своє взуття й пуляє ним аж до дверей. Переодягається у піжаму в котиках, яка зовсім не личить до її настрою. — Щоб його спрага замучила і не було кому подати води. Ех, а щоб він…

— Лізо, — Аліна ризикує, — може, ти просто йому сподобалась, а залицятися не вміє.

— Ей! — клацає вона пальцями. — Воно старе, як прадавній ліс. Торкнешся і попелом розсиплеться. Нащо мені таке «щастя»?

— Ну… — Алінка спокійнісінько собі жує, — дорослі чоловіки мають свої переваги.

— Які? Сивину? Вставні зуби? — хмикає Ліза. — Та він старший нашого Михайловича.

— А Михайлович що, старий? — вставляю своє слово.

— Ой, відчепись, — махає на мене рукою, нахабно влягаючись спати.

Аліна лише знизує плечима, а я всередині себе обурююсь. Він не старий, а в правильному віці. Дорослий, реалізований, виважений та розумний. Я млію від нього і наших стосунків. Мабуть, вперше у житті мені так добре.