Розділ 24 «Солодке покарання»

Олександра

Відчуваючи себе злодійкою, намагаюся непомітно дістатися до кабінету Михайла Костянтиновича. За кожним поворотом боюся побачити когось з одногрупників, бо не знаю як пояснити тут свою присутність. Знаю, що й не повинна, але таке відчуття, що у мене на чолі написано, до кого саме я йду.

Опинившись перед кабінетом, коротко стукаю й рвучко відчиняю двері. Закривши, гучно видихаю.

— За тобою гналися? — підводиться з-за столу Олександр.

— Не хотіла, щоб мене хтось побачив з групи.

— А що забороняє тобі зайти до кабінету викладача? — підходить, бере за руку й веде до столу. — Сідай, — натискає на плечі, підвівши до стільця.

— Мені здається, що всі одразу здогадаються, — відповідаю чесно.

— У страху великі очі, Сашо, — кладе переді мною аркуш.

— Що це? — дивуюся.

— Питання, які ти маєш опрацювати.

— Е-м-м, — пробігаюсь очима по аркушу. — Зараз?

— Саме так, — стримує усмішку. — А ти думала, для чого я тебе покликав? — заправляє волосся за вухо, нависаючи зверху.

— Думала, що вчитися, Олександре Михайловичу, — бурчу, викликаючи його сміх.

— Прошу, у тебе є п’ятнадцять хвилин, — вказує на аркуш, обходить стіл й займає своє місце.

— Ох, — зітхаю, шукаючи ручку в сумці.

— Думала, пронесе? — протягує, переглядаючи якісь папери.

— Думала, ти не для того мене гукаєш. Якби знала, не прийшла б.

— Будь уважною, за неправильні відповіді будуть покарання.

— Які? Ти всіх так караєш?

— Ні, — кидає на мене погляд. — Це особливе покарання тільки для тебе.

— Тоді я не хочу відповідати, — знову викликаю його усмішку.

Смикаюсь від гучного стукоту у двері. Перелякано зиркаю на спокійного Олександра. Сама себе накрутила. Ми ж нічого забороненого не робимо, мене тут взагалі змушують вчитися.

— Олександре Михайловичу, — зазирає організаторка. — Ви зайнятий?

— Так, прогульницю навчаю, — говорить серйозно. — Ви щось хотіли?

— Та ось, — виставляє перед собою тарілку з якоюсь випічкою. — Ми пили чай… — їй незручно, а мені стає смішно з цієї ситуації. Виявляється, ревнувати потрібно не тільки до студенток. Йому тут вже пиріжки таскають, а я й не бачу за своїми рожевими окулярами.

— Дякую, — Саша встає й підходить забрати. Вона запрошує його пити чай наступного разу і йде.

Він мовчки ставить тарілку на стіл й повертається до свого заняття. Втикаюся в питання, швидко вибираю відповіді, а тоді схиляюся на руку й просто дивлюсь на нього. Його обійми при розмові прогнали страх, настрій підскочив до високої позначки. Олександр помічає мій погляд, перевіряє час і мовчить.

— То ось чим ти займаєшся після занять, — не витримую мовчанки.

— Чим? — складає свої папери.

— Фліртуєш з організаторкою. Хто ще носить тобі пироги?

— Це що? Ревнощі? — так здивовано дивиться на мене, що я аж гублюсь.

— Хочеш сказати, що вона не через симпатію до тебе вештається?

— Ти відповіла на питання? — хитає головою.

— Так, — підсуваю йому аркуш. Він швидко переглядає відповіді. Зітхає.

— Сашо, нам потрібно якось розділяти навчання й особисті стосунки. Я не хочу, щоб ти прогулювала пари, бо це важливо. Розумієш? — серйозно дивиться у вічі.

— Так. Сьогодні я не наважилась, — опускаю погляд.

— Я вже зрозумів. Самостійна жінка вирішила втекти, — встає. — Ходімо.

— Куди? — також підхоплююся зі стільця.

— Додому.

— Я вийду першою і чекатиму тебе на вулиці, — накидаю сумку на плече, помічаючи його шокований погляд.

— Ти жартуєш? — хмикає. — Пішли, вже пізно бігати одне від одного. Йти поряд — це не злочин. І якщо тебе куратор підвозить на своєму авто — теж.

— А раптом подумають…

— То їхні проблеми, — закочує очі.

Виходимо з кабінету і разом спускаємося на перший поверх. Я забираю куртку, поки Саша чекає біля роздягальні. Не знаю чи дивиться на нас хтось, я плетуся, безвідривно втупившись у підлогу.

— До гуртожитку потрібно? — питає, рушаючи.

— А ми куди?

— До мене, — відповідає спокійно.

— Ну… — слова застрягли, я не очікувала такого повороту.

— Ти ж не боїшся? — кидає на мене погляд.

— Вже ні, — усміхаюся. — Я неправильно відповіла? Мене чекає покарання? — прикушую язика.

— Не грай зі мною, — говорить суворо, але вуста натякають на усмішку. — Замовимо щось на вечерю і спокійно поговоримо. Нам є що обговорити.

— Добре.

Він дістає з кишені телефон й однією рукою клацає по екрану. Здуріти можна. Ми їдемо до нього. А раптом він хоче інтиму? А я сьогодні не при повному параді. Що робити? Мені треба до гуртожитку, але ж там дівчата…

— Замов щось, — подає мені гаджет з меню на екрані.

— Я не проти лазаньї, — кажу, швидко переглянувши зміст.  

— Згоден. І салат з телятиною, у них він смачний.

Оформлюю замовлення і вже збираюся передати телефон Саші, як він починає вібрувати беззвучним викликом. Дзвонить Ольга. Він швидко забирає гаджет й відхиляє виклик. Запановує тиша. Настрій падає. Я відчуваю, що це вона… Бачу по його реакції, Саша також став похмурим.

— Це вона? — наважуюся запитати.

— Так, — відповідає неохоче.

— Ви давно разом? — не знаю навіщо мені ця інформація.

— Два роки, — на мене не дивиться. — Я не можу говорити телефоном на таку важливу тему. З понеділка батько зібрався виходити на роботу. Я планую якомога швидше поїхати до Польщі й поговорити з Ольгою. Розірвати стосунки, щоб продовжити наші, — його слова змушують серце стиснутись, а потім радісно затріпотіти. 

— Наші? — повторюю це бажане слово, повністю шокована від почутого.  

— А ти думала скористатися мною і втекти?

— Не змушуй мене червоніти, — відвертаюсь, зніяковівши.  

— Саш, ти також повинна поговорити.

— З Ольгою? — перепитую розгублено.

— Зі своїм хлопцем.