Розділ 23 «Втекти від сорому»

Олександра

— Алло? — відповідаю вже на другий дзвінок від Аліни. Перший залишився без відповіді.

— Саш, привіт. Ти де? Щось сталося? — питає схвильовано.

Угу, сталося. Я переспала з викладачем і тепер боюся йти до нього на пару. Сиджу на лавці, не наважившись поїхати до гуртожитку. Що там Ліза говорила про прихисток?

— Автобус поламався, чекаю поки приїде інший, — видаю приготовану брехню.

— Що вона каже? — чую голос Лізи.

— Автобус поламався, — відповідає Аліна. — На пару вже не встигнеш?

— Хоч би на другу встигнути, — зітхаю засмучено.

— Ну потім перепишеш.

— Розчарування, — протягує Лізка, — не побачиш сексі котика.

— До зустрічі, — відхиляю виклик, гучно зітхнувши.

Я боягузка. На спекотну ніч з викладачем наважилась, а на розмову ні. Він розгніваний. Достатньо було переглянути його повідомлення з вимогою негайно передзвонити, щоб це зрозуміти. Найбільше я боюсь осуду з його боку. Що він почне соромити мене за такий дурний вчинок та мовчання. Ну, не змогла я сказати, що тільки у двадцять два дозріла на доросле кохання. Не знайшла правильних слів. Боялася і соромилась.

У моїх однолітків все давно сталося, дехто вже має дітей, а я якась пізня. Хтось скаже, перебирала, а у мене просто не було бажання. Не було таких стосунків, в яких мені хотілося б мати продовження у ліжку. Не було поряд того, з ким готова була втратити голову. Я обрала Олександра. Навіть не я, а моє серце. Поряд з ним воно б’ється швидше, щемить і радіє. Я не шкодую, але бачитися з ним дуже боюсь.

Та вічно ховатися не будеш, доведеться їхати до гуртожитку й плестись на другу пару. Сподіваюся, він буде надто зайнятим, щоб шукати мене по всьому університету. А може, вже заспокоївся? Принаймні мені дуже цього хотілося б.

У гуртожитку роблю макіяж й міняю светр на блузку. До класичних штанів вона підходить більше. Попри тремтіння в колінах, йду на другу пару. До аудиторії підходжу першою, попередня пара ще не закінчилася. Чекаю, перечитуючи конспект. Це гарно відволікає.

— Прогульниця, привіт, — лунає ззаду голос Лізки.

— Привіт, — намагаюся поводитись невимушено. Киваю Аліні, яка говорить телефоном. — Як справи? Ти вчора повернулась?

— Так, більше не хочу зранку їздити, тоді цілий день вареною сосискою почуваюся. Але тобі пощастило сьогодні.

— Чим? — напружуюсь.

— Демон Михайлович ганяв сьогодні усіх. Навіть Аліні дісталося. Люба пішла з пари червона, як рак, — киває на засмучену старосту.

— Без настрою? — питаю розгублено. Блін… Може, мені і на другу пару не ходити?

— Скажений, — прицмокує роздратовано. — Мабуть, йому зіпсували вихідні, а помститися він вирішив нам.

— Кхм, — це все, що можу відповісти.

Зіпсували? Між нами все було настільки погано? Ми ж не розмовляли, не аналізували те, що сталося. Він міцно мене обійняв і через час заснув. Насправді з ним і без слів було добре.

Дзвенить дзвінок. Втекти не наважуюсь, тому плетуся за дівчатами до аудиторії. Нервую. Хоча знаю, що тут я в безпеці. Не прийде ж він на пару і не буде при всіх мене сварити? Трішки видихаю, вливаючись у потік важливої інформації з вуст викладачки. Короткий стукіт привертає її увагу, а голос, що лунає після нього — змушує мене застигнути.

— Перепрошую. Марино Павлівно, я можу забрати на кілька хвилин Олександру? — він говорить спокійно, але я знаю, що це оманливо.

— Так, — погоджується викладачка, з легкістю віддаючи мене в лапи тигра.

— Я хотіла б послухати важливу лекцію, — наважуюся глянути в його бік.

— Вийди, — говорить з натиском, дивуючи присутніх. Миттєво червонію. Ноги відмовляються рухатись, бо я вже бачу його реакцію. Сперечатись марно. Опустивши погляд, повільно плетусь на вихід.

— Я трішки зайнята, — наважуюся подивитися в розлючене обличчя.

— Ходімо, — розвертається, прямуючи до кабінету.

У мене не лишається вибору, йду за ним, ніби на покарання. Він мовчить, я тим паче не наважуюсь говорити. Виникає думка розвернутися, злетіти вниз по сходах й втекти, але це тільки додасть мені сорому та відчуття неврівноваженості.

— Чому не сказала? — питає прямо, тільки-но за мною зачиняються двері. Ніби в клітку потрапила…

— Я хотіла, але… не наважилась, — видихаю зі скрипом. — Хіба це важливо? — підняти погляд не вдається. Слова тремтять, ноги ватяні, серце в ауті.

— Чи важливо це? Ти серйозно? — стільки люті у його голосі я ще не чула. Я взагалі не думала, що він може бути таким розгніваним.

— Вибач… те, — відчуваю вологу в очах. — Ця зустріч не мала відбутись. Ви мали рацію, ми обоє про це пошкодуємо… — чомусь, нервуючи, починаю йому «викати».

— Я не шкодую, — на ці слова серце реагує одним гучним ударом.

— Бо не маєте почуттів.  

— Сашо, — видихає шоковано. Ми ж домовлялись… — підходить ближче, а я відступаю. Зупиняється. Німа тиша давить на вуха та нерви. Тримаюся, щоб не заплакати й не осоромитися ще більше.

— Це не якийсь хитрий план, де я буду тебе шантажувати, — кидаю на нього короткий погляд. — Нікому не збираюся розповідати.

— Я знаю, — робить крок уперед. — Ти вчинила безвідповідально, — говорить суворо. — Не подумала, як почуватиму себе я, прокинувшись зранку.

— Ти розгнівався.

— Звісно! — не стримує емоцій. — Ти мала сказати. Чоловік повинен знати про такий нюанс.

— Якби сказала, нічого не  було б? — подивитися на нього не можу.

— Так. Не було б. Я одразу тебе попередив, що не самотній. Ми домовились, що стосунки тимчасові. А такий важливий крок… Сашо…

— Я ні на що не претендую. Просто хотіла, щоб це був ти, — червонію ще більше.

— Але чому не сказала? — бере мене за плечі.

— Посоромилась, — кажу ледве чутно.

— Ох, Сашо, — обіймає мене.

— Тобі не сподобалось? — бубню у його джемпер.

— Це все, що тебе хвилює? А про те, що все мало бути інакше ти не подумала?