Розділ 22 "Ранковий сюрприз"

Олександр

Прокидатися по будильнику доволі складно. Сьогодні ж наче субота? Нащо я його поставив? Голова гуде. Цокає у скронях тупим болем. Несподівано перед очима проноситься вчорашня шалена ніч. Різко розвертаюся на бік, зловивши перед собою порожнечу.

— Саш?

У відповідь тиша…

 Може у душі? Встаю, помітивши на собі дивні сліди. Не зрозумів. У голові спливає думка, яку хочеться відкинути, але я з острахом підіймаю ковдру…

— Твою ж… — шиплю, сівши на ліжко.

Не можу повірити. Бляха муха! Підхоплююсь, невідривно дивлячись на пляму на постільній білизні. Вона пішла. Тут і думати не потрібно.

Дідько!

Я навіть подумати не міг… Бляха. Їй двадцять два. Двадцять два! Як до цього часу вона лишилася незайманою? Мене чекала? Просто треш якийсь. Як це виглядає у її очах? П’яний викладач скористався наївною студенткою? Чи вона мною?

Трясця! Я в повному шоці. Знаходжу телефон й набираю її номер.

Без відповіді…

Пишу повідомлення. Потім ще одне.

У коридорі немає навіть натяку на її присутність, ніби вчора мені показалось. Який я дурень. Чому не звернув уваги на її перебільшену сором’язливість? І вчора, наскільки я пам’ятаю, вона була стриманою, лише натяками показувала, що не проти продовжити у ліжку. Здуріти можна. Але у неї стосунки… Вона ж сама казала. То що це в біса за стосунки такі? Платонічне кохання? Ходять за ручку, а невинність вона віддала мені? Ох, зараз голова розірветься. Ще раз набираю її номер. Відповіді не отримую, але приходить повідомлення.

Саша: Не можу говорити. Повернусь у понеділок.

Ох, Сашко… Що ж ти наробила. Чому я? Чому мовчки?

Відчуваю себе останнім покидьком. Аж тошно…

Збираюся вийти, але озивається телефон. Вимикаю звук, не бажаючи говорити зараз з Ольгою. Коли я дозволив своєму життю так заплутатись?

Йду до ванної кімнати, приймаю душ. Потім варю каву, згадуючи, як учора на стільниці сиділа Саша й спокушала усім своїм виглядом. Як пристрасно відповідала на мої цілунки, гаряче притискалася, отримувала задоволення… Дідько. Від спогадів знову збуджуюсь. Вона хоч розуміє, що все мало відбутися інакше? У мене не було такого досвіду, це вперше, але усе мало бути не так. Тепер я не тільки зрадник, а ще й неуважний покидьок, який збезчестив дівчину. І байдуже, що з її згоди.

Винні обоє. Вона повинна була зізнатись, а я — бути уважнішим. Але я випив і так завівся, що й думок таких не допускав. Наші попередні зустрічі не бути цнотливими, я навіть подумати не міг, що у неї нікого не було…

Може й краще, що у мене є кілька днів, бо зараз я дуже злий на неї, і на себе також.

Після кави міняю постільну білизну й збираюся на фірму. Сьогодні там нікого немає, працювати буде зручно, якщо думки не заважатимуть. Швидше б вже понеділок, бо провина мене зжере. Хочу подивитися їй у вічі й почути аргументи.

Робота трішки відволікає. Ввечері їду до батьків, бо обіцяв матері з’явитися після виграної справи. Не можу проігнорувати її прохання. Купую квіти та її улюблені цукерки. Під’їхавши до будинку, бачу світло у вікні.

— Привіт, — зустрічає мене обіймами. — Совість замучила?

— Не було часу, ма, — знімаю взуття, проходжу за нею на кухню. — Де тато?

— У кабінеті. Він абсолютно недисциплінований, не дослухається до порад лікарів і вже зібрався виходити на роботу.

— Отакої. А я чому не в курсі? — прямую до своєї колишньої кімнати, яку він обладнав під кабінет та бібліотеку. — Привіт, — зазираю після стуку.

— О, сину, — усміхається. — Радий бачити, — встає вже не тримаючись за бік.

— Мама скаржиться, що ти не слухаєшся, — сідаю на диван.

— Цілими днями бурчить. Читання по годинах, ноутбук учора відібрала. Справжній ураган, а не жінка. Носить мені чаї, вже сил немає їх пити.

— Ну… — сміюсь тихо, — це ж турбота. — Ти справді вирішив на роботу вийти?

— Тягне, не можу я сидіти вдома, коли на носі екзамени. Як група?

— Та що з ними станеться? — у думки знову втручається звабливий образ Олександри. Вже сталося, якщо бути чесним…

— Пропусків багато?

— Буває. Дівчата майже всі ходять, а хлопці, коли є настрій.

— І Люба не привела за ручку? — усміхається. — Активна дівчина. Вчиться гарно. Зубрить усе напам’ять.

— Краще б вона говорила і думала своїми словами, а не завченими фразами з підручників козиряла.

— Відповідальна. Як Демич Саша?

— Чому питаєш? — напружуюсь. Як, як? Вона занадто сексуальна. Студенткам такими бути не можна.

— Розумна дівчина. Аналіз працює на вищому рівні. Якщо не вискочить заміж, побудує кар’єру.

— Угу, — киваю невизначено. Вчора ця дівчина таке утнула… І я разом з нею.

— Галах що? А Стрілецький?

— Та все у них нормально. Не хочуть вчитися, багато балакають, рвуться у вільне життя.

— Час мені виходити, бо ще екзамени завалять.

— Це натяк на мою некомпетентність?

— Вітаю з виграною справою. Твоє діло — займатися фірмою, а я за час лікування зрозумів, що не хочу на пенсію. Ходімо вечеряти, матір готувала святкову вечерю.

З задоволенням вечеряю з батьками. Ми доволі рідко збираємося разом, тому такі зустрічі цінуються по-особливому.

— Сину, як Оля? — обережно питає мама. — Вже відійшла?

— Так, — згадую, що забув їй передзвонити.

— Не планувала приїхати? Ти вдома вже два місяці, — бачу, що їй незручно ставити ці питання, але розумію цікавість. Закохані зазвичай живуть разом.

— Я не цікавився. У мене купа справ, а вона також не може кинути роботу надовго.

— Знову поїдеш? — приєднується до розмови батько.

— Можливо. Не знаю, чи варто продовжувати там бізнес.

— Тобі вирішувати, — він знизує плечима. — Однак краще рідного дому не може бути нічого.

— Ти ж не поїдеш туди назавжди? — лякається мама.

— Ні, тут фірму я не збираюся закривати.

— Так я хоч зрідка тебе бачу. Якщо вже не вийшло з внуками… — затинається.