Розділ 21 «Бо вона особлива…»

Олександра

— Саш, а ти не їдеш? — Аліна здивовано застигає на порозі. За своїми думками вона навіть не помітила, що я не збираюся додому.

— Ні, — відводжу очі. — Завтра поїду. Хочу перечитати конспекти, щоб не тягнути з собою.

— Зрозуміла. Ну, я побігла, — схоже, їй не дуже цікаво, що я там вирішила. Всі її думки займає Юра.

— Юрі привіт.

— Передам, — усміхається, миттю зникаючи за дверима.

Цікаво, куди Лізка завіялась? Сподіваюся, вона вже поїхала, і не прибіжить у кімнату у невідповідний момент.

Обідаю, потім складаю свої речі на поличках, відбираючи вбрання, яке одягну ввечері. Коли гул у гуртожитку затихає, йду в душ. Потім сушу у кімнаті волосся, змастивши спеціальною олійкою для м’якості. Роблю вечірній макіяж. Довго дивлюся на себе у дзеркало, шукаючи недоліки. Не знаходжу. Повністю задоволена своїм виглядом. Коли збираюсь одягнути білизну, у замку прокручується ключ. Швидко одягаю халат, ховаю білизну. 

— О, ти тут? — дивується Ліза. — Куди зібралася? — вона швидко проходить до шафи й дістає сукню. — Ми з Надькою йдемо у клуб.

— А ти додому не збиралася? — видихаю розгублено.

— Та не питатиму я, не нервуй. І занудному Мирону нічого не скажу, — підморгує мені.

Поки я гортаю стрічку в телефоні, вона біжить у душ. Потім швидко одягається й робить макіяж. Невдовзі по неї заходить Надя і вони йдуть. Кілька хвилин просто сиджу, схвильована сумнівами, а тоді вперто відганяю їх й пишу повідомлення Олександру.

Я: Привіт. Ще зайнятий?

Чекаю. Дуже довго. Пів години виводять мене на новий рівень шаленого хвилювання. Я прийняла рішення, але досі невпевнена, що все вдасться. Впевнена лише в одному — я цього хочу. У мене був час подумати та проаналізувати, я не пошкодую. Телефон бринькає повідомленням, змушуючи серце завмерти в очікуванні.

О. М: За годину звільнюсь? Чому питаєш? Запрошуєш у гості?

Усміхаюсь. Як же я скучила! Ми не бачилися з понеділка. Лише двічі він писав… Довгий, нудний тиждень без цікавих занять з міжнародного права. Без його погляду і поцілунків. Без тепла, що наповнює тіло від його дотиків… Я шалено їх бажала.

Я: Подзвониш?

О. М: Так)

— Ох… — підскакую з ліжка.

Ще раз дивлюсь у дзеркало. Все ідеально. Час збиратись. Одягаю білизну і панчохи, які довелося придбати напередодні, шкіряну спідницю й коротку кофтину з широкими рукавами. Зовсім не адвокатський стиль, але мені цей образ здається сексуальним. У сукні було б надто пафосно, мені так здається. Користуюся парфумами, взуваю чобітки на низькому каблуку, накидаю вітрівку. Викликаю таксі й вилітаю з кімнати.

На початку тижня мені було соромно за свої думки, а зараз страшно, що він не схвалить. Що відмовить. І ще гірше — насварить… останнього я боюся найбільше. А ще боюся реакції, якщо він дізнається правду, але про це потім, потрібно спочатку пережити сьогоднішній вечір і не згоріти від сорому.

Близько сорока хвилин пішло на те, щоб зібратися і доїхати до його будинку. Ще десять йде на те, щоб не передумати. Коли він дзвонить, я вже накрутила себе до межі, готова тікати світ за очі.

— Алло, — відповідаю тихо.

— Привіт, кицю, — його низький, трохи грубий голос пускає шкірою тремтіння.

— Привіт.

— Я звільнився, нарешті. Чим зайнята?

— Як усе пройшло? — ігнорую його питання.

— Суперово, — навіть по телефону чути, який він задоволений. — Довелося випити у ресторані.

— Вітаю, — щиро радію за його успіх.

— То чим ти кажеш зайнята?

— Я… — слова застрягли у горлі, — приготувала тобі сюрприз.

— Ого, який?

— Приїдеш додому — дізнаєшся, — таки наважуюсь сказати заплановане.

— Тобто? — дивується.

— Дізнаєшся, — виходить вже не так впевнено.

— Я буду через кілька хвилин, — відхиляє виклик.

Матінко, як це страшно і бентежно. Я не боюся самого процесу, мені страшно робити перший крок. Сама винна. Він вже двічі натякнув, а я не змогла правильно висловити свої бажання. Тепер стою перед його будинком і змагаюся зі страхом та невпевненістю.

Не знаю скільки минає хвилин, але коли неподалік зупиняється таксі, відчуваю, що це він. Глибоко вдихаю повітря і гучно видихаю, коли бачу Олександра. Він здивований. Швидко прямує до мене, широко усміхаючись. У класичному костюмі, але без краватки. Впевнений. Бажаний. Сексуальний.

— Я думав, ти пожартувала, — згрібає мене в обійми, лишивши на вустах поцілунок.

— Запросиш у гості? — питаю одразу, щоб не передумати.

— Звісно, — знову дивується. — А ти піднімешся? — чую запах алкоголю. По очах видно, що він випив достатньо. Мабуть, це добре, не помітить моєї ніяковості.

І чому я не додумалась цього разу випити якесь заспокійливе, щоб руки не тряслися? Та могла хоча б вина пригубити разом з Лізою.

— Так, — з вуст злітає якийсь скрип.

— Ходімо, — він бере мене за руку й веде до під’їзду. Мовчки відчиняє двері, пропускаючи мене першою. Викликає ліфт, обіймаючи мене ззаду. Стає спокійніше. У його обіймах сумніви зникають. — Дуже приємна несподіванка, — перекладає моє волосся на одне плече. 

— Я не завадила?

— Ти й сама знаєш, що ні, — не випускаючи мене з обіймів підштовхує до ліфта. Натиснувши кнопку десятого поверху, опускає долоні вниз по талії до стегон. Приємні відчуття враз наповнюють тіло. Пальці зачіпають край спідниці й трішки її піднімають.

— Саш-ш-ш-о, — шепоче, — ти граєш у заборонену гру.

— Яку? — ковтаю це коротке слово.

— Це заборонений прийом, — проводить по краю мереживної тканини панчіх.

— Я неспеціально, — червонію до кінчиків волосся.

— Не вірю, — цілує в шию. 

— І правильно робиш, — вичавлюю з себе всю сміливість, на яку здатна. Гніваюсь на себе за розгубленість. За страх бути осміяною. Поняття не маю звідки він взявся. Мабуть, вважаю, що не гідна такого чоловіка.