Розділ 20 «Закохана і налякана»

Олександра

Біля набережної менше людей, ніж уявлялося. Налякано роззираюся, поки Олександр дістає наше замовлення з заднього сидіння. Не можу пояснити чому, але моя уява малює величезний скандал, якщо хтось про нас дізнається. Хоча… А що власне між нами? Я сама не можу дати відповідь на це питання. От у мене глибока симпатія. А у нього?

— Можемо піти на лавку, а можемо лишитися тут? — ставить пакунок на капот.

— Тут буде зручніше, — знову ж таки, кажу це через страх. В мені існує внутрішня потреба зберегти у таємниці наші зустрічі. Чи можна їх називати побаченнями?

— Все добре? — уважно дивиться на мене.

— Так, — проганяю похмурі думки, підходжу ближче.

— Сто років не був на пікніку, — відкриває бокси з ролами, подає мені палички.

— Не знала, що тобі сто років, — усміхаюсь.

— Це натяк на запитання? Мені тридцять два.

— А мені на десять менше.

— Знаю, — хмикає. — Нумо, спробуй, — бере паличками рол, занурює у соус й підносить до моїх вуст. Ніяковію, але куштую.

— Смачно, — як мені здається, еротично облизую вуста.

— Угу, — він також куштує.

Потім знову подає мені. Лишає короткий поцілунок на вустах, проганяючи своїм гарним настроєм моє напруження.

Після ролів ми п’ємо каву. Переважно мовчки. Здається, Олександр думає про щось своє.

— Мене увесь тиждень не буде, — підтверджує мої думки. — Зустрінемось у суботу? Я мушу реабілітуватися за суші на природі, походом до ресторану, — обпирається на капот, тягне мене за руку на себе й обіймає ззаду.

— У суботу… — згадую про батькову погрозу приїхати по мене.

— Весь вечір тільки наш, — поправляє моє волосся, лоскочучи шию.

— Я не можу у суботу, — вимовляю з розпачем. — У п’ятницю зайнятий?

— Скоріше за все, — цілує за вушком. — Пізно звільнюсь. Якщо заберу тебе, до гуртожитку повернутися не зможеш, — муркоче, ледь торкаючись шкіри вустами.

— Я повернусь у неділю, — не наважуюсь на згоду. Хочу, але соромлюсь про це сказати.

— Гаразд, зустрінемось у неділю, — його пальці пестять шкіру під кофтинкою. Тіло відгукується на дотики теплом. Заплющую очі, схиляючись на його груди.

— Мене заводить твоя реакція, — шепоче у волосся. Долоні підіймаються вгору до грудей. Він легко їх стискає, гаряче видихаючи в шию. — Ти тремтиш. Це ж не від холоду? — шкрябає шкіру колючим підборіддям. Лишає поцілунок на шиї, легко прикусивши шкіру.

— Не від холоду, — промовляю ледь чутно, втрачаючи голову від його вимогливих дотиків. — Тут… — гучно ковтаю, — люди.

— Так, — фиркає невдоволено, осмикуючи мою кофтинку, — вони кругом. А я надто нетерплячий, — повільно розвертає мене до себе. — Час тебе відвозити? — пригортає до себе. — Завтра заняття. Сподіваюся, ти все вивчила? Мені не доведеться червоніти?

— А таке колись траплялось? — коротко сміюсь.

— Ну… Ще не було, — теж усміхається.

— Поїхали, — неохоче відхиляюсь.

Чекаю в авто, поки Олександр викидає бокси. Він сідає, кладе долоню на моє коліно і до самого гуртожитку солодко катує моїх мурашок. Перед гуртожитком ще вештаються люди, тому я швидко прощаюся й лечу до входу.

Злітаю на четвертий поверх, штовхаю двері кімнати й різко гальмую.

— О, вже повернулася? — питає Ліза. — Чай будеш?

— Ні. А що тут? — шоковано дивлюсь на її компанію. За столом дівчата з чотириста восьмої, десятої, і навіть Люба завітала.

— Ти вчасно, — шикає Лізка. — Люба новини принесла.

— Які, — сідаю на своє ліжко, приготувавшись слухати.

— На побаченні була? — питає Надя.

— Так, — відмахуюся, ніби це щось неважливе.

— Так от, — промовляє Люба і всі замовкають. — Краєвський Олександр Михайлович, — говорить голосно, відкривши свого зошита. Цікаво, вона й спить з ним? Дратуюсь, зрозумівши, що вони зібралися послухати інформацію про Олександра. — Тридцять два роки, — продовжує Люба. — Закінчив наш універ, трішки викладав, потім відкрив свою фірму, яка доволі популярна. І це тільки початок, — підіймає вказівного пальця, обдивляючись присутніх. — А ще, — хитро усміхається, — має наречену. Як я зрозуміла, вони давно разом і все серйозно. Тому, — знову обдивляється нас всіх, припиніть фарбуватись, як клоуни, і займіться навчанням.

— Ой, хто казав би! — Ліза швидко знаходить відповідь. — Ти коли Дімку бачиш, в желе перетворюєшся.

— Ну, ти порівняла, — ображено підхоплюється зі стільця. — Я вам про викладача, а ти в особисте втручаєшся.

— А може, — Ліза чомусь кидає на мене погляд, — він теж чиєсь особисте?

— Ну тебе, Лізко, — Люба забирає свого зошита й вилітає з кімнати. Вона завжди так бурхливо реагує на згадку про Дімку, бо цілий рік не може добитися його уваги. Дівчата ще трішки сидять, допиваючи чай, а тоді теж йдуть.

— Ну вона утнула, — говорить Ліза, коли вкладаємось спати. Вимикає світло, обережно човгаючи до свого ліжка. — Знайшла в чиєму житті копатись.

— А що не так? — насправді після слів про наречену я знову зависла. Знаю про її існування, але кожного разу боляче це сприймаю.

— Це не її справа, — влягається в ліжко. — І нікого з нас. Він може зустрічатися, спати, жити з будь-ким. Це його особисте життя. Нехай хоч у студентку закохається, ми тут ні до чого. Люба любить пхати носа у чужі справи.

— Ти засмутилась, що він має наречену? — затамовую подих в очікуванні відповіді.

— Ти засмутилась, — констатує факт. — Давай спати, завтра знову пари. Як же вони мені остогидли. Добре хоч Алінці приємно спиться в обіймах Юри. Хоч на весіллі погуляємо, бо у моєму селі чекати розваг не доводиться.

— Ти ж хотіла залишитись у Дніпрі, — говорю тихо.

— Планувала… — замовкає. — Потрібна така робота, щоб оплачувати житло і мати ще й на прожиття. Навряд чи я таку знайду одразу після випуску. Просити гроші у батьків — не варіант, вони їм важко дістаються. Ти ж теж поїдеш додому…. Ех, п’ять років пролетіли, ніби кілька бурхливих митей. Неначе з сестрами прощаюсь, — від її слів на очі навертаються сльози. А ще від почуття, яке без дозволу оселилося у серці.