Розділ 19 «Особистий афродизіак»

Олександр

Вона сплутала мені усі думки. Її зараз надто багато в них. Вони відверті. Занадто. У нашому випадку цю межу краще не перетинати, але коли вона мене обіймає… Якась магія відбувається, я забуваю про усе на світі.

Заняття пролітають ніби в тумані. На великій перерві я бачу її у їдальні з дівчатами. Спокуслива. Діє на мене як найсильніший у світі афродизіак. Повертаюсь до кабінету, готуюся до ще однієї пари. Батько йде на поправку і це неабияк радує. Невдовзі він повернеться на своє місце, а я, нарешті, візьму під повний контроль свою справу. Однак є дещо, що не дає мені радіти на повну. Саша.

Смартфон озивається несподіваним дзвінком. Ми не говорили близько тижня. Довго дивлюся на ім’я, з бажанням не відповідати, але натискаю на відповідь.

— Привіт.

— Привіт, коханий, — лунає весело, хоча уявляється кислий вираз обличчя Ольги. — Як справи?

— В університеті. Сьогодні багато пар. Ти як?

— Все добре, — відповідає надто радісно. — Як Михайло Костянтинович?

— Йде на поправку. Діагноз не підтвердився.

— Чудова новина. То ти повернешся? — питає з надією.

— Не так швидко, — думки про повернення, викликають супротив. — Зараз на фірмі завал.

— А я тобі сюрприз приготувала. Розкажу, коли зустрінемось.

— Добре, — з сумом розумію, що мені більше не цікаві її сюрпризи. І вже давно.

Перед очима обличчя Саші. Її спокусливі вуста, медово-зелені очі. Ніздрі досі відчувають її особливий аромат… Здається, прийшов час прийняти рішення, яке давно чекало свого часу.

— Маю бігти, чергова лекція, — підводжусь, збираючи необхідні посібники.

— Цілую, — чмокає у слухавку.

— Бувай, — відхиляю виклик.

Трясця.

Тільки через жаль ми все ще вважаємося парою. Ольга це розуміє, але удає, що все досі добре. Я брав час на роздуми. Думав, що вдома зможу все проаналізувати й прийняти рішення, а зустрів Сашу. Вона так зачепила, що я готовий втратити голову, хоча завжди мав хист вмикати холодний розум. Така гаряча. Зваблива. Моя. І байдуже, що у неї хтось є. Хоча це доволі важко усвідомити, але я навіть такі стосунки допускаю. Збожеволів? Можливо. Мене манить до неї непереборна сила.

Лекція пролітає доволі швидко, наступна так само. Після занять їду до офісу й виділяю час на роботу. Близько сьомої опиняюся вдома, приймаю душ й переодягаюсь. У грудях давно забутий трепет. Набираючи її номер, не можу заспокоїти серцебиття. Здається, що воно ніколи не було таким сильним.

— Так? — відповідає тихо.

— За двадцять хвилин біля гуртожитку.

— Окей.

На фоні чуються голоси, тому більше нічого не кажу. Відхиливши виклик, накидаю куртку й виходжу з дому. Біля гуртожитку чекаю кілька хвилин. Коли вона з’являється, не можу стримати усмішку. Сьогодні тут багатолюдно, тому стримуюсь і не виходжу.

— Привіт, — пірнає на сидіння поряд, наповнивши салон своїм ароматом.

— Процес знущання продовжується? — поглядом натякаю на довжину її спідниці. Цікаво, вона у панчохах? Тільки від цієї думки починаю збуджуватись. Як студент, чесне слово.

— Краще в піжамі? — в очі не дивиться.

— Все одно не допоможе, — усміхаюсь, рушаючи.

У кишені починає дзвонити телефон. Побачивши ім’я на екрані, стримую лайку. Я забув про нього.

— Я слухаю? — змінюю напрямок, розвертаючи авто.

— Привіт, друже. Не встиг з паперами?

— Встиг. Завезти забув. Зараз повернусь додому і привезу. Ти вдома?

— Ні, ще в офісі.

— Окей, п’ятнадцять хвилин і я у тебе, — вимикаюсь, натиснувши на газ. — Вибач, — кидаю погляд на Сашу, — не встиг одну справу завершити. Почекаєш?

— Так, — киває, перелякано дивлячись на дорогу.

— Не бійся, я давно за кермом, — усміхаюсь.

— Від випадку ніхто не застрахований.

— Справді? — стає весело. — А наша зустріч це випадок чи доля? — кидаю на неї погляд.

— Дивись на дорогу, — чіпляється пальцями в сидіння. Стишую рух, щоб її не налякати, протягнувши руку, переплітаю наші пальці. — Я вважаю… — промовляє тихо, — що наша зустріч дещо змінить.

Нічого не відповідаю. Її слова змушують задуматись. Я тягну за собою минуле, а міг би насолоджуватись теперішнім. Чи винен я щось Ользі? Сумніваюся. Тому варто поговорити, щоб не відчувати себе зрадником.

— Почекаєш? — питаю, паркуючись у дворі свого будинку. — Забув завезти документи замовнику, — дивлюся на неї. Розгублена.

— Ви… ти тут живеш?

— Так, десятий поверх. Хочеш піднятись? — по-своєму розумію її поведінку.

— Ні, — опускає очі.

— Я зараз, — швидко виходжу й зникаю за дверима під’їзду.

Підіймаюся до квартири, щоб забрати готові папери для замовника. Все вилетіло з голови від думок про Сашу.

Сідаючи в авто, ловлю її усмішку. Мені хотілося б, щоб вона піднялася, але ми обоє знаємо, що це закінчиться сексом, а я не планував перетинати межу. Принаймні до того часу, поки не поговорю з Ольгою. Так буде чесно. Проїжджаю кілька кварталів й знову лишаю її чекати, поки віднесу документи.

— Ну, як проведемо вечір? — питаю, повернувшись за кермо. — Куди хочеш поїхати?

— Навіть не знаю, — стенає плечима. — Байдуже, куди.

— Голодна? — розвертаюсь до неї, кладу долоню на коліно, ніжно погладжуючи.

— Ні. А ти?

— М-м-м, — ледве стримуюсь, щоб не вставити вульгарний жарт. — Можливо, банально, але я люблю суші.

— Бо не вмієш готувати? — хмикає.

— Точно, — усміхаюсь, — не вмію.

— Як же ти живеш од… — затинається, ховаючи погляд. Дурна ситуація. Ми обоє не самотні, але встояти до біса важко. Ніколи зі мною не траплялося таке помутніння здорового глузду. — Я не люблю рис, — приходить у себе, але на мене не дивиться.

— А ми тобі замовимо без нього, — нахилившись, торкаюсь пальцями її підборіддя, — йди сюди.

Наполегливо нахиляю її до себе, з насолодою зануривши пальці у шикарне м’яке волосся. Її червоні вуста такі манливі. Солодкі. Мушу зізнатися, що не вмію протистояти такому сильному потягу. Від поцілунку тілом струм біжить. Саша відповідає пристрасно. Необережно кусає мене за губу, але це ще більше збуджує. З кожним новим поцілунком стримуватись стає все складніше. Вона така слухняна у моїх руках… Готова до більшого. Я це відчуваю. Хочу притиснути її до себе, але в авто це робити дуже незручно. З великим зусиллям перериваю поцілунок, впіймавши обурення у її очах. В цій дівчині сидить сильний характер. Вона навіть сама не підозрює про це. Але поряд зі мною вона губиться, часто червоніє й не знаходить слів для відповіді. Це ще більше притягує, вмикається необхідність захистити. Від кого? Поняття не маю. В першу чергу, її потрібно захищати від мене.