Розділ 18 «Перетнути межу?»

Олександра

Вранці мене будить не будильник і навіть не поява дівчат, а татів дзвінок… Кілька хвилин сонно кліпаю, наважуючись, а тоді натискаю на відповідь.

— Алло? — хриплю після сну.

— Доброго ранку, Олександро, — гримить його бас.

— Доброго, — перелякано сідаю в ліжку.

— Як учора доїхала? Все нормально?

— Так. Я мамі написала, — не розумію до чого він веде.

— А Мирону написала?

— Не знала, що повинна перед ним звітувати про свої переміщення. Тату, я вже давно доросла і…

— Якщо ти така доросла, — перебиває мене, — маєш розуміти, наскільки для нас важливе співробітництво з його сім’єю.

— Я розумію… — затинаюсь. 

— Справді? — хмикає. — Тоді чому ж не можеш приділити йому трішки більше уваги? Хоча б не кривити носом, коли він поряд.

— Бо не згодна жертвувати своєю свободою. Він не подобається мені.

— Он як? А ти гадаєш, усе в дорослому житті робиться за власними бажаннями? У тебе є сім’я, ми всі в одній упряжці, Сашо. З твого боку дуже негарно підставляти нас з матір’ю.

— А з вашого гарно? — починаю дратуватись. — Чому ти мене не чуєш?

— Бо розмова не про почуття, викинь цю дурню з голови і гарно подумай про мої слова, — підвищує голос. — У суботу ми всі йдемо на один захід. І ти теж. З Мироном, — не дає навіть обуритись. — Не надумай лишитись у гуртожитку, бо я особисто приїду й заберу тебе, — він відхиляє виклик, залишаючи мене розгублено сидіти з телефоном біля вуха. Стає образливо. На очі навертаються сльози.

Розплакатись не дає шурхіт за дверима. Замок прокручується і на порозі з’являється Лізка.

— Привіт, — переставляє сумку й зачиняє двері. — Я розбудила?

— Ні, — відкладаю телефон. — Чому вирішила їхати зранку?

— Терпіти не можу ранкові поїздки, — падає на своє ліжко, — але така гулянка вчора була… м-м-м, не могла пропустити.

— Алінка не писала?

— Нєа. Мабуть, з Юрою розпрощатися не може. Так, — сідає, відкриває тумбочку, — що тут у нас? О, лекція у котика, — дістає свої зошити. — Все вивчила?

— Читала вчора, — сідаю, збираючи волосся у хвіст.

— А я навіть не брала з собою, — виставляє перед собою зошит. — Може, Михайлович на додаткове заняття покличе, — протягує мрійливо.

— Піду збиратись, — бурчу роздратовано.

Вхопивши косметичку, прямую до вбиральні. Не можу спокійно слухати про її фантазії. Ревную Олександра. З кожним днем все більше. Знаю, що між нами немає офіційних стосунків, але нічого не можу з собою вдіяти.

Розмова з батьком добряче зіпсувала настрій. На заняття збираюся похнюплено, слухаючи розповіді Лізи про її веселий відпочинок. Той факт, що побачу зараз Олександра, гріє душу, але з думок не виходить вранішній дзвінок. Відчуваю, що попереду мене чекає нелегке протистояння. Знаю, що батько мене любить, але суворості йому не займати. Він рідко цікавиться моїми бажаннями, вважає, що все знає краще.

Аліна з’являється перед самим виходом. Чекаємо, поки вона залишить речі і разом йдемо до університету. Дівчата діляться враженнями після насичених вихідних, а я переважно мовчу. Єдине, що було у мене хорошого — зустріч з Олександром, але про неї я не можу розповісти.

Підіймаючись сходинками до аудиторії, відчуваю легке хвилювання. Розгладжую спідницю, поправляю білий светр. В очікуванні викладача, нервово накручую хвіст на палець.

— Ти де літаєш? — штовхає ліктем Аліна. — Все добре. Як Мирон?

— Нормально, — знизую плечима.

— Доброго ранку, — лунає голос від дверей, огортаючи тіло трепетом. Стримуючи усмішку, вітаюся разом з усіма. У чорних джинсах і легкій куртці він проходить до столу, ковзнувши поглядом по присутніх. Знімає куртку, залишаючись у чорній футболці.

— Викладачам не можна бути такими сексуальними, — шепоче Аліна.

— Що? — не вірю, що це сказала вона.

— Це відволікає, — ховає очі, втупившись у стіл.

— Дуже, — погоджуюсь із нею, подумки підбираючи слину.

— Олександре Михайловичу, — лунає ззаду голос Лізи, — а ви в журналах не знімаєтесь?

— Тільки у твоїй уяві, Лізо, — відповідає серйозно.

— А де тренуєтесь? — запитує з задніх рядів Кирило.

— Де випаде нагода. Часу мало, — також не уникає відповіді. — Це всі питання? Чи комусь кортить залишитись після занять, — обводить поглядом присутніх. Зустрівшись з ним поглядом, легко всміхаюсь.

— Всім кортить, — шепоче Лізка, — але не тему вчити.

— Отже, — плескає в долоні, — почнемо.

Так уважно я ще не слухала лекцію. Ловлю кожне його слово. Насолоджуюся впевненістю, яка від нього лине. Захоплююся майстерністю говорити та пояснювати. Не можу сказати, що Михайло Костянтинович поганий лектор, але слухати Олександра — саме задоволення. Навіть Лізка мовчить, уважно строчить у зошиті.

Коли лунає дзвінок, намагаюся збиратись якомога повільніше. У мене є лише десять коротких хвилин, щоб побути з ним наодинці. Ловлю погляд Олександра і розумію, що він також цього хоче. Дівчата йдуть, продовжуючи вранішню тему. Народ швидко покидає аудиторію, щоб перейти до іншої. Під шалений стукіт мого закоханого серця, Олександр проходить до дверей й зачиняє їх на ключ. А потім швидко прямує до мене. Дивиться так, що коліна підкошуються.

— Куди так вбралася? — повільно огортає талію однією рукою.

— На лекцію, — млію від його погляду.

— М-м-м, — пальцями іншої руки торкається ноги й повільно веде ними вгору. — Спідниця закоротка, — дивиться на мої вуста, які я автоматично облизую.

— Не помітила, — легко всміхаюсь. Усередині вирує пожежа, тіло реагує дуже яскраво. Бажання розповзається тілом...

— Про спокій викладача не подумала? — нахиляється, вдихаючи повітря біля моєї шиї. Ніжно треться носом по шкірі. — Зустрінемось ввечері?

— Так, — видихаю хрипло. Не контролюю своє тіло і бажання. Обіймаю його за шию, кокетливо усміхаючись. Відчуваю себе розкутою і бажаною. П’яною і неймовірно сміливою.