Розділ 17 «Поряд з ним»

Олександра

— Ну, пропоную випити за успіх спільної справи, — говорить тато, підіймаючи чарку. — Маю надію, що незабаром будемо партнерами.

— А може, не тільки ними, — дядько Максим багатозначно дивиться на мене.

Як набридло… Цей відпочинок. Їхні погляди і натяки. Мирон, який не відходить від мене цілий день… Хочу до гуртожитку. Рахую секунди до моменту від’їзду.

— Сашо, усе добре? — питає тітка Настя. — Ти сьогодні такою засмученою здаєшся.

— Добре, — відповідаю на автоматі.

— Через екзамени хвилюється, — мама починає виправдовувати моє кисле обличчя. Ненавиджу, коли вона говорить таким улесливим тоном.

— Мені вже час, — дивлюся на батька.

Незадоволений. Знову буде говорити, що я дика. Перед виїздом до Стороженків він радив приділити увагу Мирону. Чесно кажучи, мене починає лякати його наполегливість.

— Я можу відвезти, — мене аж пересмикує від голосу Мирона. За сьогодні я страшенно від нього втомилась.

— Не варто, — кидаю на нього короткий погляд. — Ти випив.

— Чим ти засмутив нашу Сашу? — чую на виході голос дядька Максима.

Нашу…

Це ж відколи я стала їхньою? Дратують. Невже вони справді вважають, що мають право вирішувати за мене? Невже мої батьки згодні віддати мене заміж за того, кого не кохаю? Не маю теплих почуттів до Мирона. Нічого не можу з собою вдіяти. І, якщо чесно, не хочу. Мені подобається інший. Дуже-дуже подобається. Я всі вихідні прокручувала в голові наше побачення. Мільйон разів вкривалась мурахами, бентежилась, мліла від спогадів про його дотики. Це таке сильне відчуття… Ти ніби залежний, хочеш ще і ще.

На таксі доїжджаю додому, забираю свою сумку й знову їду на зупинку. Настрій покращується. Ще трішки часу і я опинюся в спокої. Побачусь з дівчатами і, можливо, поговорю з Олександром. А завтра у нас перша пара з ним. Це найкращий стимул йти на заняття і летіти до гуртожитку, а ще тягнути з собою до Дніпра купу гарного одягу. Геть джинси та штани, весна на вулиці, час одягати спідниці й сукні.

Коли з’являюся у кімнаті, дівчат ще немає. Розбираю речі. Щоб не здуріти від очікування, сідаю готуватись до завтрашніх занять. Пізно ввечері починаю шукати своїх дівчат, а вони обидві відповідають, що з’являться завтра зранку. Доводиться повечеряти на самоті. Схоже, сьогодні усі зайняті. Олександр теж не дзвонить, і це засмучує найбільше.

Влягаючись спати, отримую повідомлення від Мирона, але не встигаю навіть роздратуватись, як тишу у кімнаті прорізає такий довгожданий дзвінок.

— Привіт, — відповідаю з усмішкою.

— Саш-ш-шо, — запускає тілом мурашок, — привіт. Ти повернулась?

— Так.

— Хочу тебе побачити.

— Зараз? — сідаю в ліжку. — Вже пізно, я лягла спати.

— В чому ти спиш? Моя уява малює щось відкрите й сексуальне.

— У теплій піжамі, — хмикаю. — Знаєш, як у нас холодно?

— Моїй уяві піжама не заважає, ти навіть у ній сексуальна.

— А раптом фантазія обманює? — стає смішно.

— То покажись у піжамі.

— Зробити фото? — гублюсь.

— Вийди на хвильку.

— Ти біля гуртожитку? — підхоплююся з ліжка. За пів години гуртожиток зачинять, але навряд чи це зможе мене втримати, бо серце рветься до нього з шаленою силою.

— За п’ять хвилин буду.

— Гаразд, — навіть думок немає відмовлятись.  

— Не посоромишся? — чую його усмішку.

— Ні, — теж усміхаюсь. — До зустрічі, — відхиляю виклик.

Миттю вмикаю світло й одягаю бюстик під теплу піжамну кофту. Розчісую волосся. Ризикую, відмовившись від косметики. Вийти у такому вигляді страшно, але я готова це зробити.

Взуваюся і, накинувши куртку, мчу на зустріч. Біля гуртожитку майже порожньо, це дарує надію, що нас ніхто зі знайомих не побачить. Йду до нашого місця, Олександра ще немає. Чекаю кілька хвилин. Серце заходиться гучним стукотом, коли бачу його авто. Він зупиняється і одразу виходить. Впевнено прямує до мене й без слів згрібає в обійми. Мене огортає його тепло і неймовірний аромат. Найкращі відчуття, які тільки можуть бути.

— Яка ти тепла, — шепоче на вухо. — І зваблива, — відхилившись, дивиться на мій прикид. — Привіт, — коротко цілує у вуста.

— Не бентеж мене, — відчуваю, як червоніють щоки.

— Усі вихідні хотів тебе побачити, — не дає відвести погляд, торкнувшись пальцями підборіддя.

Серце завмирає, коли він долає останні міліметри й накриває вуста пристрасним цілунком. Метелики у грудях розправляють крильця, забиваючи дихання своїм божевільним пурханням. Притискаюся до нього міцно й палко відповідаю. Скучила. У його обіймах краще ніж будь-де. Голова паморочиться від емоцій. Від його напору не вистачає дихання. Шкіра вкривається сиротами від дотику його пальців під кофтинкою. Долоня підіймається вгору по спині, зупиняючись на бюстику.

— Ти в цьому спиш? — шепоче у вуста.

— Ні, — усміхаюсь.

— Це знущання… — прибирає руки, — цілувати тебе, а потім усю ніч наодинці згоряти від бажання.

— Я… Мені час повертатись, — остаточно розгубилась.

— Знаю, — знову цілує, міцно стискаючи в обіймах. — У мене цього тижня багато справ, пов’язаних з роботою. Повечеряємо завтра? Потім до п’ятниці не матиму часу. У п’ятницю слухання, мене не буде на лекції. На вихідних знову поїдеш додому?

— Так, — зітхаю засмучено.

— Може, я приїду до тебе? — проводить пальцями по щоці.

— Не знаю чи зручно це…

— А, я забув… — відводить очі. — У вас все серйозно? — в голосі роздратування.

— Ні, — кажу майже нечутно. — Я можу залишитись до суботи, — одна думка, що ми не побачимось, ріже серце по живому.

— Я звільнюся пізно. Хіба заберу тебе до себе… — замовкає, чекаючи моєї реакції.

— Гаразд, — відповідаю тихо. Обіцяла ж собі бути сміливішою.

— Сашко, — замість того, щоб відпустити, знову згрібає в обійми. — Хочу вже забрати і вдихати твій аромат усю ніч, — від його гарячого шепоту жар розповзається тілом. Він навіть не підозрює, що я теж цього хочу. — Біжи, — розтискає обійми, — бо передумаю.