Розділ 16 «Бути сміливішою»

Олександра

Коли за спиною лунає чоловічий голос, а Олександр напружується, розумію, що щось не так. Страх паралізує тіло і думки. Бути обережними не вийшло. А раптом це хтось з університету?

— Очам не вірю! — перед нами виникає незнайомий чоловік. — Невже повернувся? — дивиться на мого супутника з усмішкою.

— Привіт, — Олександр випускає мене з обіймів й тисне йому руку. Я жодного разу його не бачила. Разом з ним брюнетка, також мені не знайома. — Що ти забув у парку? — в голосі ловлю невдоволення.

— Те, що й ти. Гуляю, — усміхаючись, обіймає дівчину. — Знайомтесь, — кидає на мене погляд, — Мар’яна.

— Дуже приємно. Олександр, Олександра, — обіймає мене за талію. Киваю, насторожено придивляючись до них. — Мій давній знайомий — Паша, — говорить мені.

— У вас все по фен-шую, — усміхається його знайомий, — навіть імена однакові. Це ж треба, стільки часу тебе не бачив і зустрів у парку. Як життя? — він здається приязним, тому трішки розслабляюсь.

— Час біжить, а я не встигаю. Ніби тільки повернувся, а вже майже два місяці промайнуло, — говорить Олександр.

— Може, хоч трішки поспілкуємось? Ви куди збирались?

— Прогулятися хотіли.

— То може, разом з нами в клуб? Мар’яна всі вуха продзижчала, що я нікуди з нею не ходжу.

— Неправда, — обурюється дівчина. Вона виглядає молодшою за нього. Цікаво, як ми виглядаємо поряд з Олександром? — Просто сидіти вдома у вечір п’ятниці… Це неприпустимо, — робить такий вираз обличчя, що стає смішно. — Мені буде з ким танцювати, — дивиться на мене.

— А мені випити, — усміхається Павло.

— Пропоную зустрітись і посидіти у якомусь гарному закладі, але не сьогодні. У нас були інші плани, — сухо відрізає Олександр.

— Впізнаю давнього друга-адвоката, — коротко сміється Паша. — Окей. Ловлю тебе на слові. До того ж ми не святкували ваше одруження.

— Ми неодружені, — відповідає поспішно.

— А наче ж збирався? — Паша пізно розуміє, що ляпнув зайвого. Розгублено дивиться на Олександра, а в моїх грудях розповзається гидке відчуття сорому.

— Життя непередбачуване, — тон став різким. — Нам час, було приємно зустрітись, — тисне руку Павлу, прощається з Мар’яною.

Встигаю побажати гарного вечора і поспішити за Олександром на вихід з парку. Він веде мене за руку до авто, відчиняє дверцята й допомагає сісти. Виглядає роздратованим. Коли авто рушає, розумію, що везе мене до гуртожитку. Стає прикро… На цей вечір було багато надій. Я думала, ми поговоримо, більше дізнаємось одне про одного й проведемо разом трохи часу.

Та він знову дивує, зупинивши біля набережної. Настрій міняється, перевертається догори дриґом.

— Ризикнемо не зустріти тут знайомих? — намагається говорити весело, але у голосі досі гнів.

— Я навіть не знаю, — озираюсь нервово.

— Не дозволяй страху тобою управляти, — підморгує й виходить з авто. Коли вкладаю свої холодні пальці в його долоню, автоматично позбавляюся страху. З ним надійно і серце так тріпоче… Я остаточно втратила голову. Нічого так сильно не хочу, як бути з ним. Ще трішки. Кілька годин, хвилин, секунд…. — Прогуляємося? — бере мене за руку, переплітаючи пальці.

— Так, — впевнено киваю.

Ми повільно йдемо набережною. На язикові крутяться питання, але мені не хочеться їх озвучувати. Він від самого початку сказав, що не самотній, нічого нового я не почую. Намагаюся не зазирати в обличчя перехожих, щоб випадково не зустріти знайомих. Олександр мовчить, ніжно погладжуючи пальцем кісточки моїх пальців. З ним навіть мовчати приємно, ніби ми відчуваємо внутрішній стан одне одного.

— Ти засмутилася? — питає через час.

— Так, — не хочу приховувати.

— Я не хочу про це говорити, але можу пояснити, якщо потрібно.

— Ні, це зайве, — не дозволю собі псувати наш вечір складною розмовою.

— Сядемо? — веде мене до лавки.

Одразу сідає й тягне мене до себе на коліна. Не відмовляюсь. Обіймаю його за шию, вткнувшись носом в плече. Так добре. І спокійно. Трепет огортає усе тіло. Хочеться ще ближче і тісніше. Він ніжно проводить пальцями по волоссю, закладаючи його за вухо. Потім обіймає, легко погладжуючи смужку оголеної шкіри між спідницею та кофтинкою. Приємно до мурашок.

— Са-а-а-ш, подивись на мене, — шепоче. Відхиляюся, зніяковівши від його погляду. — Така ніжна, — легко треться носом об мій.

Кладе долоню на потилицю, наполегливо схиляючи до себе. Коротко цілує, потім знову дивиться у вічі. Що він там шукає, коли темно? Хоче, щоб я ще більше зніяковіла? Його пальці повільно підіймаються по спині під кофтинкою. Тепло від дотиків викликає приємні відчуття в усьому тілі. Не витримавши, заплющую очі. Отримую легкий поцілунок у кутик вуст, потім у вуста. Розплющую очі, усміхаючись йому. Пробігаюся пальцями по волоссю на потилиці, зловивши його усмішку у відповідь. Нахилившись, лишаю цілунок на колючій щоці, потім на шиї. Він гучно ковтає, стиснувши мене сильніше в обіймах.

Наважуюсь діяти сміливіше. Цілую ще раз у шию, проводжу язиком по шкірі, зірвавши з його губ тихе зітхання. Його долоня лягає на стегно, нахабно опинившись під спідницею. Стає гаряче. Я подобаюсь собі такою сміливою. Проводжу носом по колючій щетині, ковзнувши вустами по вустах… Відхилитися він не дає, нахиляє до себе й обпікає різким поцілунком. Вимагаючи належної відповіді, бере у долоні моє обличчя й поглиблює його. Гаряче. Беззаперечно. До мурашок та метеликів. До тремтіння й нестачі повітря. Безмежно солодко й зухвало. Відверто.

— Зваблива Саша, — шелестить на вушко.

— Ти змушуєш мене ніяковіти, — зізнаюся тихо.

— Це ще більше заводить, — усміхається.

Не маю відповіді. Замість слів першою його цілую. Притискаюся міцно. Дозволяю собі бути розкутішою. Божеволію від жару всередині. Він тягучим потоком опускається вниз живота. Обпікаючи. Збуджуючи. Міцні чоловічі руки пристрасно зминають сідниці. Мої вуста не втримують стогону.