Розділ 15 «Коли тягне до неї»

Олександр

— Олександре Михайловичу, а додому і на таксі можна доїхати, — з докором говорить Марина.

— Вибачте, справді не можу, — усміхаюсь, підіймаючи склянку з соком.

Фуршет затягнувся, переріс у нудне святкування. Правда, нудно тільки мені, всі інші не відмовляються від алкоголю. А я не можу, у мене побачення… Я точно збожеволів. Захопився батьковою студенткою. І так захопився, що ні про кого іншого думати не можу. Вона звабила своїм ароматом, несміливим поглядом, тендітною усмішкою, спокусливою фігурою і неймовірно солодкими цілунками. Я втратив голову. Мабуть, вперше, бо не пригадую такого дивного стану. Ніби у тридцять два став студентом, тягне на пригоди та романтику.

Хочеться полегшено видихнути, коли викладачі починають збиратися додому. Ледве вдається відмовитись від шматка торта, який Марина активно нав’язує взяти з собою. На вулиці вдихаю весну на повні груди, змагаючись з бажанням палити. Минулого разу знову не втримався. Надто багато нервів було останнім часом. Батькове повідомлення про хворобу забрало спокій, а Сашка — його залишки. Рука автоматично тягнеться до кишені й дістає цигарки.

— Пригостите? — стає поряд організатор і подружка іменинниці.

— Звісно, — простягаю їй пачку й допомагаю підпалити. Ненавиджу, коли жінка палить. Аж пересмикує від вигляду жінки з цигаркою у руці. Та це її діло, мені б зі своїми проблемами розібратись.

— Олександре Михайловичу, — лунає за спиною голос Марини, — ви палите?

— Буває, — усміхаюсь з її здивованого виразу. Краще б до своєї подружки чіплялась.

— Мій чоловік поспішає, — дивиться на годинника, — вам не важко підвезти додому Світлану Вадимівну?

— Та хіба ж вона така важка? Підвезу, звісно, — стримую роздратування, поки вони сміються з мого жарту.

Жінок напідпитку також не люблю. Хоча, Саша після нашої вечері була дуже милою. Я знову думаю про неї. Після нашого поцілунку в аудиторії, вона не виходить з голови.

Разом зі Світланою йдемо до авто, відчиняю для неї дверцята й допомагаю сісти. Вона називає адресу й пів дороги мовчить, час від часу зиркаючи на мене.

— Люблю їздити в авто у темну пору доби, — наважується заговорити.

— Вночі краще, автомобілів не так багато, — підтримую розмову.

— А ви… Десь у центрі живете?

— Так.

— Михайло Костянтинович колись хвалився, що у вас є наречена, — бурмотить тихо.

— Так, є, — відповідаю згодою, щоб не вдаватися у подробиці особистого життя. Насправді зараз усе в підвішеному стані. У нас з Ольгою пауза.

— Вона також приїхала?

— Ні, вона лишилася у Польщі.

— Не сумує? — звертає на мене погляд. — Не боїться, що вкрадуть кавалера? — ніяково сміється.

— Мабуть, не боїться.

— А ми з вами, до речі, одного віку.

— Справді? — дивуюся, ніби вперше чую.

Насправді Марина Павлівна неодноразово натякала на свою самотню, молоду подругу. Я навіть не здивувався, що вона нав’язала мені її з собою, бо помітив ажіотаж зі своєю появою. І в групах теж помітив. Сам колись був таким, молоденька викладачка викликала неабияку цікавість серед студентів.

— Ми могли б коли-небудь сходити кудись. Не подумайте, що пропоную щось заборонене, просто…

— Я й не подумав,  — обриваю її нервову промову. — Однак викладання в університеті забирає надто багато часу, тому вечорами доводиться сидіти на фірмі за роботою.

— Розумію, — видихає полегшено. — Дякую, що підвезли, — поспішає попрощатись, тільки-но зупиняю авто за вказаною адресою.

Підкат не вийшов. Вона швидко прямує до будинку, а я поспішаю додому. Коли це батько хвалився моєю нареченою? Ми вже пів року хитаємось на дуже незручних емоційних гойдалках. Офіційно ще разом, а фізично вже ні. Мене не тягне до Польщі, вона не хоче повертатись в Україну. Дзвонить один раз на тиждень, каже, що сумує і на цьому її робота над стосунками закінчується.

Ми змінились. Зараз наше спілкування навіть віддалено не схоже на те, що було впродовж двох років стосунків. Ми, ніби в один звичайний день, стали чужими, але вперто йшли далі пліч-о-пліч. Наречена? Якщо наявність обручки  визначає такий статус, тоді так. А якщо її прибрати? Чи виникне в мене бажання подзвонити, поговорити, побачитись? Сумніваюсь…

З появою Саші, у думках я віддалився ще більше. Мене не покидає бажання припинити стосунки, які стали важкою брилою. Однак мовчу, бо все зводиться до жалю.

Вдома приймаю душ й міняю одяг на більш зручний. Не люблю костюми, але професія зобов’язує. У джинсах, футболці та худі відчуваю себе вільним. В грудях давно забуте відчуття трепету та нетерпіння. Хочу до неї. Хочу її. Як стриматися й не перетнути межу? Саша ж не така, вона не розпусна дівчина, яка вирішила спокусити викладача. Вона інша, і це відчувається у всьому.

Під’їхавши до гуртожитку, набираю її номер. Я чудово розумію, що цей зв’язок неправильний, але нічого не можу вдіяти. Мене тягне до неї. Сильно.

— Алло? — відповідає тихо.

— Вийдеш?

— Так, — чую усмішку і самому радісно стає.

Чекаю недовго, вона йде до мене, озираючись. Боїться, що нас побачать разом? Згоден, може бути й таке, стояти біля гуртожитку дуже ризиковано. Однак не можу втриматись і виходжу. Саша різко гальмує, а тоді пришвидшує свої кроки.

— Добрий вечір, — до мене не підходить, пірнає в авто. Усміхаюсь, займаючи місце за кермом.

— Як справи? — розвертаюсь до неї.

— Тут краще не стояти, — промовляє нервово.

— Ми нічого забороненого не робимо, — стримуюся, щоб не поцілувати її прямо зараз. Від неї так смачно пахне… Волосся розпущене. Одягнена у спідницю, кофтинку і розстебнуту вітрівку. Гарна та зваблива.

— Я Дімку бачила, теж кудись збирався, — занепокоєно вдивляється у вікно.

— Чіплявся? — заводжу двигун.

— Ні, — усміхається. — Я вмію за себе постояти.

— Що бажаєш? Голодна? — рушаю у напрямку центру.