Розділ 14 «Втратила голову»

Олександра

 — Зараз ми маємо бути зосередженими, як ніколи, — доноситься до мене голос Аліни. — Потрібно зібрати усі сили і завершити почате.

— Щось я не пам’ятаю від тебе такої цілеспрямованості на першому курсі, — підколює її Ліза. — Здається, ти сумнівалася у виборі спеціальності?

— Сумнівалася. Та вже пізно щось міняти. Я хочу, нарешті, завершити навчання і повернутися додому.

— Не додому, а до Юри, — виправляє її.

— Так, до нього. У нас багато спільних планів на майбутнє. Він мріє про власний бізнес.

— І ти, Саш, поїдеш? — штовхає мене Ліза.

— Так, — киваю на автоматі.

Згодна з Аліною, але невпевнена, що взагалі зможу сконцентруватись. Повернувшись з нашого побачення, нашвидку перечитала конспект і вирішила, що готова до самостійної. Написала так собі, а могла б краще. З таким підходом я завалю усе, до чого так цілеспрямовано рухалась. Як розділити особисте й навчання? Як викинути Олександра з голови?

— Як Мирон? — цікавиться Аліна, коли знімаємо верхній одяг.

— Нормально, — знизую плечима, поправляючи блузку.

— Приїде тебе забрати? — мугиче Лізка, фарбуючи губи. — Ти так вбралася, — дивиться на мене крізь дзеркало.

— Ні, — відводжу очі.

— Але ж шанс ти йому дала? Хоча ще тиждень тому гнівалася на нього за дзвінки.

— Я… Ще думаю, — важко брехати дівчатам, але Мирон думає так само. Я досі нічого йому не сказала.

— Не чіпляйся, — шикає Аліна. — Ходімо вже, бо спізнимось, — першою виходить з роздягальні.

— Ти помітила, як вона змінилася? — тихо питає Ліза.

— Сумує, — озираюсь у пошуках Олександра.

Я два дні його не бачила, а перед тим — лише мигцем. Ми не спілкувалися, тільки коротко привітались у коридорі. Сьогодні остання пара у нього, тому я вирішила гарно вбратись.

— Ні, сум тут ні до чого. Вона припинила усміхатись, жартувати та спілкуватися на нейтральні теми. Навіть замкнутою якоюсь стала. Згадай, якою була наша Аліна до стосунків з Юрою.

— Ну… — в дечому я згодна з Лізою. Аліна справді стала замкнутою. — Але ж вона щаслива.

— Або вважає, що щаслива. Я, звісно, не експерт, але… Може, він тиран? — зупиняє мене, притримавши за руку.

— Ти що? Юра? — не втримуюсь від сміху.

— А що? На людях милий, а з нею втілює всі свої садистські штучки.

— Лізо, не надумай стати детективом, — не можу зупинитись. — Вона просто хвилюється стосовно екзаменів. Ти ж знаєш Аліну.

— Знала, — таємниче протягує Ліза.

Пари тягнуться до неможливого довго. Нудні лекції, втомлені студенти, роздратованні нашою лінню викладачі. У їдальню йдемо з Лізкою удвох, бо Аліна повисла на телефоні з Юрою.

— Лізо, — ззаду неї зупиняється наш одногрупник.

— Отакої! Ти вмієш говорити? — промовляє жартома, розвернувшись до нього. Єгор соромиться. Стукаю Лізку по нозі під столом. — Що сталося? — питає, стримуючи сміх.

— Не хочеш кудись сходити? — він говорить тихо, мені доводиться прислухатись.

— Куди? З тобою-ю-ю? — доходить до неї сенс слів. Тепер стає смішно мені, ніколи не бачила Лізку такою здивованою. Опускаю очі в стіл, продовжуючи обідати.

— Ну, куди схочеш, — мугикає Єгор.

— Я сьогодні додому їду.

— Може, у неділю, коли приїдеш?

Мені вже шкода його стає. Хочеться ще раз гепнути Лізку, щоб не мучила хлопця і погоджувалася.

— Я подумаю, — відповідає байдуже.

— Чекатиму, — він швидко йде.

— Ти чула? — Лізка шокована. — Пташеня заговорило.

— Ти подобаєшся йому, Аліна давно відмітила.

— Якщо він п’ять років наважувався заговорити, я пас. Я й забула, що він у нашій групі є.

— Ліз, не всі такі впевнені у собі, як…

— Той гарячий котик, — киває мені за спину, змусивши розвернутись.

Олександр. Знову у костюмі. Купує собі каву. Всередині розливається тепло, на обличчі з’являється усмішка.

— Дівчата, — Дімка загороджує об’єкт мого споглядання. — Є пропозиція, — кладе руку на моє плече, — пішли у клуб.

— Ти здурів? — бурчить Лізка. — Хочеш нас підставити?

— Та нехай думає, що хоче, — фиркає роздратовано, вмощуючись біля мене. — Вона вже дістала. Ми давно не разом.

— То поясни це їй, а не нам, — скидаю з себе його руку.

— Люба не чує, — нахиляється ближче. — Може, мені ти подобаєшся?

— А може, я не самотня? — кусаю у відповідь, кинувши погляд до стійки. Олександр досі там, з кимось розмовляє.

— А може, я терпеливий? — продовжує Дімка.

— Тоді терпи, — підводиться Лізка. — Пташника ти підіслав?

— Я вчу його бути сміливішим, — широко усміхається.

— Ха-ха, дуже смішно, — Ліза забирає свою тацю й прямує на вихід.

— Дім, — не знаходжу слів, лише хитаю головою.

Прямуючи до виходу, ловлю на собі зацікавлений погляд Олександра. Ковзає по мені з голови до ніг, вкривши всю мене маленькими колючками. Не дарма одягнула спідницю та підбори.

— Добрий день, Олександре Михайловичу, — вітаюся стримано.

— Добрий, — киває, перевівши погляд на свого співбесідника.

Венами гуляє адреналін. Я намагаюся не дивитися на нього надто довго, не усміхатися, щоб не виказати свою симпатію. Розумію, що за зв’язок зі студенткою його ніхто по голові не погладить і сама не хочу проблем та осуду.

Як на голках сиджу на парі, постійно перевіряючи годинник. Хочу наступну. Насолоджуватися його голосом, милуватися ним і дуже хочу залишитись наодинці. Після того неймовірного шаленства в авто він став стриманим, відвіз мене до гуртожитку, ввічливо побажавши доброї ночі. А як можна спати, коли тілом гасає пожежа? Згадуючи його цілунки, я знову починаю палати. Рятівний дзвінок пускає серце танцювати звичний танець. Дівчата повільно йдуть, а я на крилах пурхаю поряд з ними.

— Добрий день, — увійшовши, Олександр обводить поглядом присутніх. — Чому вас так мало? — дивиться на Любу.

— Е-м-м, дехто поїхав додому, хлопці десь завіялись, а Діма Мазур… захворів.