Розділ 13 «Як стриматися?»

Олександра

Понад годину дивлюся на літери, але сенс написаного вловити не можу. Дівчата зубрять, готуючись до завтрашньої самостійної, а я літаю у рожевих мріях. Стільки рожевого у моїй голові ще не було ніколи. Не можу ні про що думати, на вустах досі смак шаленого поцілунку Олександра.

Ніхто мене так не цілував. Обережний поцілунок Мирона взагалі не рахую. А ніжності Вовки, з яким зустрічалася у школі, давно потьмяніли. Якщо бути чесною, я тільки сьогодні зрозуміла, що поцілунок може дарувати насолоду. Позбавляти думок і настільки сильно збуджувати. Хоча, звідки я могла це знати зі своїм скупим досвідом стосунків?

Десь під ковдрою починає дзвонити телефон. Виплутую його, здивовано витріщившись на екран. Під мовчазними поглядами дівчат, виходжу з кімнати, прямую до сходинок і лише там тисну на відповідь.

— Так? — злітає тихо.

— Вийдеш? — знову це дике тремтіння від його голосу. Звідки воно береться? Я ж навіть не бачу його зараз.

— Куди? — затамовую подих.

— Я біля гуртожитку. Потрібно поговорити.

— Гаразд, — відповідаю похнюплено. Здогадуюсь, про що він хоче поговорити.

— Чекаю, — відхиляє виклик.

Ох… Я розумію Олександра і згодна, що все це неправильно, але поняття не маю, як придушити в собі симпатію і потяг. Вони сильніші за усі мої наміри.

Повертаюся до кімнати. Оголосивши дівчатам, що йду на прогулянку з Мироном, швидко збираюсь. Щоб не викликати питань та підколів Лізи, одягаю чорні джинси і тонкий светр у чорно-білу смужку з широкою горловиною. Нашвидку роблю макіяж й користуюся парфумами. Навіть якщо він зараз скаже щось дуже неприємне, я маю гарно виглядати. Волосся не чіпаю, воно скручене ззаду й заколоте шпилькою. Накидаю вітрівку і, махнувши дівчатам, вилітаю з кімнати.

На ватяних ногах йду до місця зустрічі. Побачивши авто Олександра, хапаю ротом повітря, щоб заспокоїти хвилювання. Мені страшно. Я знаю, що він зараз скаже. Може, навіть звинуватить мене, що першою його поцілувала. Насварить.

— Добрий вечір, — мій голос скрипить.

— Привіт, — він здається спокійним. Не можу на нього подивитись. Сідаю, втупившись очима у свої коліна. — Як справи? Я завадив?

— Читала конспект, — відповідаю тихо.

— Тобто завадив? — нахиляється ближче.

— Ні, — хитаю головою.

— Сашо, подивись на мене, — говорить суворо.

— Кажіть вже, — не витримую внутрішньої напруги. — Ви ж приїхали сказати, що все було помилкою? — підіймаю на нього очі. Нервую. В мене аж руки тремтять.

— Так, — штрикає в серце розчаруванням. — Ти ж сама це розумієш, — каже серйозно. — Наразі я викладач, а ти студентка. Це реальна проблема. До того ж ми обоє не самотні.

— Не дурна, усе розумію, — відповідаю тихо.

— Та це до біса складно, правда? — вимовляє роздратовано.

— Що саме? — звертаю на нього погляд.

— Стриматися, — кілька секунд серйозно дивиться у вічі, а тоді відхиляється й заводить двигун.

Попри хвилювання, не питаю, куди ми їдемо. Сиджу на голках, але слів не знаходжу. Мені трішки страшно, однак бажання бути біля нього перемагає. За кілька хвилин він звертає на паркування кафе й глушить двигун.

— Вип’ємо кави?

— Можна, — шепочу розгублено. — Сашо, не дивись так на мене. Не провокуй, — хитнувши головою, виходить й зникає за дверима кафе.

Тупо дивлюся на вхід, намагаючись зрозуміти сенс усього сказаного. Між нами нічого не може бути, але відпустити він мене не захотів. Чому? Надія, що я йому подобаюсь, тонкими щупальцями огортає серце, змушуючи усміхнутись.

Олександр повертається з двома стаканами кави, ставить їх в тримач. Збирається завести двигун, але опускає руку. Мовчить. Відчуваю, що дивиться на мене, а я не наважуюсь. Коли він виходить, дивуюсь. Затамувавши подих, спостерігаю, як він обходить авто й підходить до моїх дверцят. Серце гучно стукає, коли він їх відкриває й подає мені руку.

Тіло оніміло, ноги тремтять. Вкладаю свої холодні пальці у його теплу долоню. Не встигаю навіть повітря вдихнути, як він притискає мене до авто й цілує. Трохи різко, але не менш приємно, ніж в аудиторії. Тіло відгукується. Руки тягнуться обійняти. Дозволяю собі сміливість міцно притиснутися до нього. З губ злітає зітхання, коли він стискає мої сідниці.

— Сашо, — шепоче на вухо, — ти використовуєш заборонені прийоми. Така смачна, — кусає мочку вуха, пускаючи тілом вже звичний жар. Нахилившись, цілує в шию. Проводить носом по шкірі, знову цілує, прикушуючи шкіру. — Так пахнеш… — цілуючи, міцно притискає до холодного металу. — Сядемо в авто? — бере обличчя у долоні, притулившись чолом до мого чола, дивиться у вічі. Можу лише кивнути, гучно ковтнувши. Всі слова повтікали, думки теж.

Опинившись на задньому сидінні він обіймає мене, стягнувши шпильку й зануривши пальці у волосся. Лишає поцілунок на щоці, спускається до шиї, вимагаючи більше доступу. Підіймаю голову, заплющивши очі від насолоди. Долоня чоловіка опиняється на спині під светром, пальці погладжують шкіру, не перетинаючи межу. Мені взагалі здається, що він себе стримує.  

— Спекотно, — бубню нерозбірливо.

— Так, — усміхається мені в шию. — З тобою дуже спекотно, — тягне блискавку до низу, розстібаючи мою вітрівку. Ковзає по мені поглядом, а я соромлюсь, опустивши очі. — Сашко, ти така спокуслива, — протягує тихо. — Особливо коли червонієш.

— Можна цього не уточнювати, — гублюсь.

— А мені подобається, — усміхається. Пальцем стягує светр, оголивши плече і, нахилившись, лишає на ньому поцілунок.

— Кава охолола, — такою червоною я ще не була.

— Угу, — бере моє обличчя у долоні. Цілує гаряче, нависнувши наді мною й змусивши схилитися на спинку сидіння. У голові паморочиться, тіло тремтить, серце вилітає з грудей… Хапаю повітря, коли він розриває поцілунок. — Не проти, якщо я випалю цигарку? — сідає рівно, на мене не дивиться.

— Н-ні, — у мене навіть слова тремтять.