Розділ 11 «Все по місцях»

Олександра

Я поцілувала викладача. Я. Поцілувала. Викладача. Взагалі клепки втратила. Навіть якщо відкинути той факт, що Олександр викладач, я першою поцілувала чоловіка. Де був мій сором? А, забула… Він наздогнав мене у маршрутці. Так соромитись мені ще не доводилось. Я тепер не тільки на пару, а до університету не зможу увійти. Скажу батькам, що передумала бути юристкою і піду в монастир. Хоча ні, мене туди не приймуть.

— Саш, ну ти чому сьогодні така замріяна? — сороміцькі думки перебиває Рита, знайома Мирона, з якою у мене гарні стосунки. — Давай, — сідає біля мене на шезлонг, подаючи келих з шампанським. — Іменинник всі очі продивився на таку красу в купальнику, а ти літаєш десь далеко.

— Мені здається, що зараз засну, — роблю ковток прохолодного напою й відставляю келих.

 Не передати словами, як хочу додому. Лягти і не рухатись. На душі шкребеться провина, сором люто гризе зсередини. З’являється думка поговорити з Аліною, але я швидко її відмітаю. А може, напитися і забути про усе? Скільки можна про нього думати? Всю ніч не спала, вдень місця собі не знаходила і навіть зараз не можу викинути його з голови. Чому він?

Он який щасливий сьогодні Мирон. Хіба він не симпатичний? Високий, міцної статури, до мене гарно ставиться. Чому я не можу відчувати до нього те, що відчуваю до свого викладача? Чому не хочу цілувати його?

Мабуть, тому, що від його поцілунку моє тіло не атакують дикі мурахи, і серце не пришвидшує свій ритм. Чмокнувши у вуста Олександра я відчула енергію. Вона ніби пронизала моє тіло, пустивши струм у кожну його клітинку. Дуже яскраве відчуття. Ніколи раніше я такого не відчувала. Чому цього не сталося поряд з Мироном?

— Сашо, ти сьогодні не тут, — він наче підслухав мої думки.

Здивовано відмічаю, що Рита вже давно плескається у басейні, а я навіть не помітила. Мирон сідає на її місце, блукаючи по мені поглядом. Точно висловилася Лізка, очима з’їдає.

— Втомилася. Ми давно святкуємо, — схиляю голову на шезлонг.

— Якщо тобі тут нецікаво, можу відвезти додому, — нахиляється й проводить пальцями по моїй щоці. — Ти така гарна.

— Я можу викликати собі таксі, не варто перейматись, — з’являється надія на втечу.

— Хіба ж я можу тебе відпустити невідомо з ким? — усміхається. Ну, гарний же хлопець. То чому ж не він? Чому я думаю про сексуальну усмішку іншого? — Потанцюємо? — він підводиться, з надією дивлячись у мої очі. Невпевнено киваю й подаю свою руку.

Одразу опиняюся притиснутою до його оголеного торса. По ідеї це мало б збуджувати, правда? А я не відчуваю нічого. Може, зі мною щось не так? Якась проблема? Чому хлопець поряд не викликає емоцій, а викладач зводить з розуму?

— Сашо, — шепоче на вухо, — ти подумала?

Так і знала, що саме сьогодні він ставитиме це питання. Сподівається, що у таке свято не зможу відмовити.

— Не змушуй мене поспішати з відповіддю, — кажу стримано.  

— Твоя відповідь багато чого змінить, — веде долонею по оголеній спині. — Доволі складно чекати, коли маєш почуття.

— Стосунки потребують участі у житті одне одного, а ми наразі живемо в різних містах, — цей аргумент мені здається переконливим.  

— Невдовзі ти закінчиш університет, — продовжує гладити спину. — Знайдеш роботу. А можеш і не шукати, я достатньо заробляю. Можливо, ми навіть розпочнемо сімейний бізнес. Наші батьки серйозно говорять про спільну клініку. Ось побачиш, усе складеться якнайкраще. Попереду світле майбутнє, Сашо. Я хочу, щоб ти розділила його зі мною.

— Кхм, — не знаходжу слів для відповіді. Це вже більше схоже на іншу пропозицію.

— Подумай, не поспішай, — пригортає мене міцніше.

Мабуть, моє зітхання він сприймає за муки роздумів, тому легко цілує у скроню. Насправді мені шкода його. Мирон хороший, розумний хлопець. Готовий прилетіти по мене у будь-яку точку країни. У нього є симпатія, він знає чого хоче. Тільки от я якась неправильна. Знаючи, що від нашого союзу всі будуть у виграші, все одно не згодна жертвувати своєю свободою. Любов до родини не переб’є бажання чинити за велінням свого серця.

Ми гуляємо до другої ночі, потім Мирон на таксі відвозить мене додому. Батьки давно сплять, тому можна полегшено видихнути, мама не питатиме, як ми провели разом час.

Вони з татом сплять і бачать, як ми одружуємось. Якщо мама лише хвалить його у моїй присутності, натякаючи, який він гарний кандидат на нареченого, то тато говорить про це прямо. Він чекає нашого союзу і навіть не сумнівається, що це станеться. А я подумки вже готуюся до протистояння, бо заміж за Мирона не збираюсь. Я взагалі не збираюсь заміж, у моїх пріоритетах стоять зовсім інші цілі. А вийти заміж та народити дітей можна і в тридцять.

Намагаючись заснути, вкотре прокручую події вчорашнього дня і знову хапаюся за голову. Як мені стукнуло у голову його поцілувати? Чим думала? Але серце так стукотіло… Він був зовсім близько, аромат парфумів лоскотав ніздрі, а ніжний дотик до волосся розносив тілом тепло. Я так цього жадала, що не втрималась. Піддалася спокусі. Дозволила собі сміливість, а тепер не розумію, як усе владнати. Що говорити, коли ми знову зустрінемось? Може подзвонити і перепросити телефоном? Так він хоча б не бачитиме моїх червоних щік й винуватих очей. А раптом він взагалі одружений? Хоча, навряд чи. Хіба одружені чоловіки запрошують пити каву інших жінок?

Покрутивши телефон у руці, знову знаходжу його профіль у соціальній мережі й милуюся фотографіями. А тоді приймаю серйозне рішення перепросити. Пишу повідомлення і, не роздумуючи, відсилаю. Без пояснень та виправдань, просто «вибачте». Він зрозуміє за що і, я дуже сподіваюся, не підійматиме цю тему при зустрічі. Бо якщо підніме, я згорю від сорому на місці.

Міцно заплющивши очі, подумки гукаю сон, бо сил думати вже немає. Телефон бринькає, змушуючи серце завмерти.

Мирон: Доброї ночі, сонце.

Розчарування повільно заповзає під шкіру, шукаючи шлях до серця. А що я хотіла? Щоб він написав? Що саме? Посварив мене за дурний вчинок?