Розділ 10 «Дивна дівчина»

Олександр

Не люблю лікарні. Запах ліків занурює в якусь гнітючу атмосферу. З тобою ніби все нормально, а почуваєшся кепсько. Підійшовши до палати, стукаю й відчиняю двері.

— Привіт, — застаю батька за читанням.

— О, вже закінчились заняття? — дивується, поглянувши на годинника.

— Настанови лікаря виконувати не пробував? — ставлю пакунок з їжею на тумбочку й сідаю біля нього.

— Які? — відкладає книжку, обережно сідаючи.

— Відпочивати, наприклад.

— Я й так нічого не роблю. Ще книжки у мене заберіть, — бурчить. — Як мама?

— Вечерю тобі передала. І привіт. Хвилюється, ти ж її знаєш.

— Не ночував у нас?

— Ні, я після розваг в універі, ще до офісу мушу їздити.

— Група ще не розбіглась?

— Всі на місцях. Не переймайся. Ти коли хотів мені сказати про практику? Я ж до Польщі збирався.

— Надовго?

— Ну, тепер виходить, не їду.

— Гарну групу я тобі зібрав. Пожалієш, коли не візьмеш, — говорить серйозно.

— Я вже зрозумів, що гарну. Є якісь новини?

— Поки ні, результат аналізів має бути завтра. Втомився з ними?

— Ти краще про своє здоров’я думай, я впораюсь.

— Не шкодуєш, що кинув?

— Ні, — закочую очі, а він коротко сміється, тримаючись за бік. — Це винос мозку. Їм так хочеться вчитись, як мені викладати.

— Не схожий ти на викладача, — виносить вердикт.

— Це чому ж? — стає смішно. Він же сам підбив мене на цю авантюру.

— Ці тату… — кривиться. — Чому я не заборонив, коли мав можливість?

— Коли мені було сімнадцять? Сумніваюся, що вдалося б, — хитаю головою. — І вдячний, що ти не пробував. У мене завжди був вибір і власні рішення.

— А що Ольга? Я давно не питав, а ти не згадуєш.

— На лікарняному ліжку тебе потягнуло на відверті розмови? — хмикаю. — Не маю відповіді, все у підвішеному стані. Я тут, вона там, — розводжу руками і встаю. — Поїду далі. Подзвониш завтра?

— Так. Дякую, що навідав старого.

— Рано ти в старі записався, — усміхаюсь, тисну руку батька й виходжу.

Мене чекає ніч за документами, а завтра знову пара. Як тільки я дозволив батькові себе вмовити? Мені взагалі нікуди не вписуються ці заняття.

В офісі роблю каву й сідаю за документи. Потрібно вдатися у сенс справи, бо з цими заняттями загубив головну думку. А може, то не заняття так вплинули…

Вона сподобалася мені одразу. Красива, тендітна, сором’язлива. Медово-карі очі дивилися налякано та розгублено. Вона мило червоніла. Особливо тоді, коли її подружка ззаду гучно шепотіла мені компліменти. А ім’я яке? Олександра…

Дивна дівчина, яка п’є заспокійливе перед тим, як піти зі мною на каву. Я був певен, що проста вечеря нічим не нашкодить, хотілося більше з нею поспілкуватись. Однак вона нашкодила… Я звик усе говорити прямо, тому й сказав Саші про бажання поцілунку. Насправді воно виникло раніше, ще у батьковому кабінеті. А якщо бути повністю чесним, я весь час хочу її поцілувати. Пухкі вуста, які вона фарбує червоним або ніжно-рожевим. Коли дивиться на мене таким поглядом…

Мене причарувала студентка. А чим, я й сам не можу відповісти. Річ не тільки у красі, є в ній щось магнетичне.

Дідько. Так справа не піде, потрібно викинути усі зайві думки з голови. Роблю ще одну каву й другу спробу взятися за документи. Сиджу до пізнього вечора, а тоді їду додому і втомленим завалююся спати.

Ранок зустрічає сірістю та мілким дощем. От би спати увесь день, але я навіть не пам’ятаю, коли дозволяв собі таку розкіш.

Пари минають довго та напружено. Я втомлений і роздратований. Остання група взагалі прийшла на заняття, щоб відпочити. Усі розслабились, вткнувшись у телефони. Доводиться збадьорити їх самостійною роботою, щоб не спали. На перерві я бачив Олександру, але вона удала, що не бачила мене, пройшлася повз, ніби сновида. Мабуть, це мене найбільше й роздратувало. Ми ж дорослі люди. Невже образилась за констатацію факту? Хоча, з іншого боку… Вона також хотіла цього. Біля авто вона була надто близько, вся у моїх руках…

Коли останній студент покидає аудиторію, полегшено зітхаю і одразу прямую до батькового кабінету. Сумніваюся, що вона прийде, та все ж… Сиджу доволі довго. Встигаю перевірити самостійні роботи, підготуватися до наступних занять. Коли у двері хтось тихо шкребеться, усміхаюсь. Дивне внутрішнє задоволення пробігає тілом, коли Саша з’являється на порозі. У джинсах та куртці. В руці тримає парасолю та невелику дорожню сумку. Не збрехала, коли сказала, що їде додому.

— Добрий день, Олександре Михайловичу.  

— Заходь, — дістаю підготований аркуш. — Зібралася додому?

— Так, — підходить ближче. Нервує, це одразу кинулось в очі.

— Конспект переписала? — намагаюся говорити лагідно.

— Звісно, — відводить очі. Мені завжди кортить дивитися у її очі, а їй — сховати їх.

— Сашо, лишилося не так багато часу на навчання. Невдовзі почнеться підготовка до екзаменів. Не пропускай занять, бо буде складніше.

— А скоро повернеться Михайло Костянтинович? — запитує тихо, дивлячись у підлогу.

— Невпевнений, що до екзаменів він повернеться, — починаю дратуватись. Не хоче ходити на мої пари? Образилась. А на моє місце стати не пробувала?

— Зрозуміло. Я піду? — ковзає по мені поглядом.

— Звісно. Тобі далеко?

— До цирку, — нервово перевішує сумку на плече.

— Розважитися кортить? — мимоволі усміхаюсь.

— Там маршрутка.

— Підвезу тебе, — встаю, зловивши її переляканий погляд.

— Це зайве. Я сама доберуся, не вперше, — її відмова неприємно зачіпає.

— На вулиці дощ, мені майже по дорозі, — стримую роздратування. На самого себе гніваюсь, що не можу її зараз відпустити. Що не вдається побороти жагу до поцілунку. Це бажання сильніше, ніж я уявляв.

— Ви сказали, що наше спілкування ускладнить життя… — говорить тихо, але чітко. — Я згодна. Не варто його продовжувати, — розвертається, щоб піти.