Олександр
Не люблю лікарні. Запах ліків занурює в якусь гнітючу атмосферу. З тобою ніби все нормально, а почуваєшся кепсько. Підійшовши до палати, стукаю й відчиняю двері.
— Привіт, — застаю батька за читанням.
— О, вже закінчились заняття? — дивується, поглянувши на годинника.
— Настанови лікаря виконувати не пробував? — ставлю пакунок з їжею на тумбочку й сідаю біля нього.
— Які? — відкладає книжку, обережно сідаючи.
— Відпочивати, наприклад.
— Я й так нічого не роблю. Ще книжки у мене заберіть, — бурчить. — Як мама?
— Вечерю тобі передала. І привіт. Хвилюється, ти ж її знаєш.
— Не ночував у нас?
— Ні, я після розваг в універі, ще до офісу мушу їздити.
— Група ще не розбіглась?
— Всі на місцях. Не переймайся. Ти коли хотів мені сказати про практику? Я ж до Польщі збирався.
— Надовго?
— Ну, тепер виходить, не їду.
— Гарну групу я тобі зібрав. Пожалієш, коли не візьмеш, — говорить серйозно.
— Я вже зрозумів, що гарну. Є якісь новини?
— Поки ні, результат аналізів має бути завтра. Втомився з ними?
— Ти краще про своє здоров’я думай, я впораюсь.
— Не шкодуєш, що кинув?
— Ні, — закочую очі, а він коротко сміється, тримаючись за бік. — Це винос мозку. Їм так хочеться вчитись, як мені викладати.
— Не схожий ти на викладача, — виносить вердикт.
— Це чому ж? — стає смішно. Він же сам підбив мене на цю авантюру.
— Ці тату… — кривиться. — Чому я не заборонив, коли мав можливість?
— Коли мені було сімнадцять? Сумніваюся, що вдалося б, — хитаю головою. — І вдячний, що ти не пробував. У мене завжди був вибір і власні рішення.
— А що Ольга? Я давно не питав, а ти не згадуєш.
— На лікарняному ліжку тебе потягнуло на відверті розмови? — хмикаю. — Не маю відповіді, все у підвішеному стані. Я тут, вона там, — розводжу руками і встаю. — Поїду далі. Подзвониш завтра?
— Так. Дякую, що навідав старого.
— Рано ти в старі записався, — усміхаюсь, тисну руку батька й виходжу.
Мене чекає ніч за документами, а завтра знову пара. Як тільки я дозволив батькові себе вмовити? Мені взагалі нікуди не вписуються ці заняття.
В офісі роблю каву й сідаю за документи. Потрібно вдатися у сенс справи, бо з цими заняттями загубив головну думку. А може, то не заняття так вплинули…
Вона сподобалася мені одразу. Красива, тендітна, сором’язлива. Медово-карі очі дивилися налякано та розгублено. Вона мило червоніла. Особливо тоді, коли її подружка ззаду гучно шепотіла мені компліменти. А ім’я яке? Олександра…
Дивна дівчина, яка п’є заспокійливе перед тим, як піти зі мною на каву. Я був певен, що проста вечеря нічим не нашкодить, хотілося більше з нею поспілкуватись. Однак вона нашкодила… Я звик усе говорити прямо, тому й сказав Саші про бажання поцілунку. Насправді воно виникло раніше, ще у батьковому кабінеті. А якщо бути повністю чесним, я весь час хочу її поцілувати. Пухкі вуста, які вона фарбує червоним або ніжно-рожевим. Коли дивиться на мене таким поглядом…
Мене причарувала студентка. А чим, я й сам не можу відповісти. Річ не тільки у красі, є в ній щось магнетичне.
Дідько. Так справа не піде, потрібно викинути усі зайві думки з голови. Роблю ще одну каву й другу спробу взятися за документи. Сиджу до пізнього вечора, а тоді їду додому і втомленим завалююся спати.
Ранок зустрічає сірістю та мілким дощем. От би спати увесь день, але я навіть не пам’ятаю, коли дозволяв собі таку розкіш.
Пари минають довго та напружено. Я втомлений і роздратований. Остання група взагалі прийшла на заняття, щоб відпочити. Усі розслабились, вткнувшись у телефони. Доводиться збадьорити їх самостійною роботою, щоб не спали. На перерві я бачив Олександру, але вона удала, що не бачила мене, пройшлася повз, ніби сновида. Мабуть, це мене найбільше й роздратувало. Ми ж дорослі люди. Невже образилась за констатацію факту? Хоча, з іншого боку… Вона також хотіла цього. Біля авто вона була надто близько, вся у моїх руках…
Коли останній студент покидає аудиторію, полегшено зітхаю і одразу прямую до батькового кабінету. Сумніваюся, що вона прийде, та все ж… Сиджу доволі довго. Встигаю перевірити самостійні роботи, підготуватися до наступних занять. Коли у двері хтось тихо шкребеться, усміхаюсь. Дивне внутрішнє задоволення пробігає тілом, коли Саша з’являється на порозі. У джинсах та куртці. В руці тримає парасолю та невелику дорожню сумку. Не збрехала, коли сказала, що їде додому.
— Добрий день, Олександре Михайловичу.
— Заходь, — дістаю підготований аркуш. — Зібралася додому?
— Так, — підходить ближче. Нервує, це одразу кинулось в очі.
— Конспект переписала? — намагаюся говорити лагідно.
— Звісно, — відводить очі. Мені завжди кортить дивитися у її очі, а їй — сховати їх.
— Сашо, лишилося не так багато часу на навчання. Невдовзі почнеться підготовка до екзаменів. Не пропускай занять, бо буде складніше.
— А скоро повернеться Михайло Костянтинович? — запитує тихо, дивлячись у підлогу.
— Невпевнений, що до екзаменів він повернеться, — починаю дратуватись. Не хоче ходити на мої пари? Образилась. А на моє місце стати не пробувала?
— Зрозуміло. Я піду? — ковзає по мені поглядом.
— Звісно. Тобі далеко?
— До цирку, — нервово перевішує сумку на плече.
— Розважитися кортить? — мимоволі усміхаюсь.
— Там маршрутка.
— Підвезу тебе, — встаю, зловивши її переляканий погляд.
— Це зайве. Я сама доберуся, не вперше, — її відмова неприємно зачіпає.
— На вулиці дощ, мені майже по дорозі, — стримую роздратування. На самого себе гніваюсь, що не можу її зараз відпустити. Що не вдається побороти жагу до поцілунку. Це бажання сильніше, ніж я уявляв.
— Ви сказали, що наше спілкування ускладнить життя… — говорить тихо, але чітко. — Я згодна. Не варто його продовжувати, — розвертається, щоб піти.