Розділ 9 «Коли симпатія не відпускає»

Олександра

— Саш, а ти куди? — звучить за спиною голос Лізи.

— Дуже поспішаю, — показую пальцем на ліву руку, ніби там годинник.

— У нас же пара, — протягує здивовано, прямуючи до мене.  

— Змушена пропустити, — удаю, що засмучена.

— Я думала, ти в їдальню спішиш, — бере мене під руку й тягне за собою.

— Та ні, сьогодні… — намагаюся вигадати правильну відмазку, яку чомусь заздалегідь не приготувала. — Я з Мироном домовилась зустрітись.

— А-а-а, почуття, — протягує, киваючи. — Алінка під аудиторією конспект зубрить, бо біля Юри було не до того, ти йдеш на побачення, а я піду захом’ячу пиріжок з капустою. Мені оті всі ваші почуття тільки апетит навівають.

— Смачного, — звертаю в роздягальню.

Швидко одягаю куртку і мчу на вихід. Не можу бачити Олександра. Я ще не відійшла від нашого спілкування, щоб спокійно собі сидіти на парі. Кілька днів минуло, я бачила його два рази, але мигцем. Ми не розмовляли і навіть не віталися. Побувавши в його обіймах, я поняття не маю, як розмовляти і поводитись. Як удавати байдужість, коли симпатія на обличчя? І він теж це зрозумів. Мені потрібен час подумати. А конспект я в Алінки перепишу і все сумлінно вивчу. Сподіваюся, що вихідні допоможуть прийти до тями і на наступному занятті я вже не згадуватиму, як близько від моїх були його вуста.

У гуртожитку обідаю і йду по магазинах. Потрібно ж десь поблукати кілька годин, якщо вже сказала про побачення. Знав би Мирон, що я вже двічі була з ним на побаченні… Дорогою дзвонить телефон. Він ніби відчув, що я про нього подумала.

— Привіт, Мироне.

— Привіт. Чим зайнята?

— Йду до магазину. А ти?

— На зміну збираюсь. Які плани на суботу?

— Е-м-м, — міркую, що краще вигадати.

— Чекай, не хочу чути. Запрошую тебе на святкування.

Мовчу. Шестерні у голові працюють в пришвидшеному режимі. Що я цього разу забула?

— Ти забула, — озвучує правду.

— Ні. Просто не думала, що буде святкування, — хитрю. Начебто, навесні у нього день народження, але це не точно.

— Дата не кругла, вечірка буде тільки для своїх. СПА центр, сауна, басейн. Вся територія наша.

— Цікава пропозиція, — кривлюсь. Все-таки день народження. Не планувала я таких заходів, але й відмовитись не зможу.

— Я заберу тебе о п’ятій.

— Поліно? — лунає прямо за спиною, змушуючи мене рвучко розвернутись.

— Ви мені? — здивовано дивлюся на незнайому жінку.

— Сплутала, вибачте, — ковтає слова, пролітаючи повз мене.

— Сашо, що там? Ти тут? — лунає зі слухавки голос Мирона.

— Тут, — шоковано дивлюсь услід жінці. Якась вона пожмакана вся, неакуратна. Я точно її не знаю. З цим Олександром скоро стану смиканою істеричкою. Вже до жінки причепилась.

— Так що? — не відстає Мирон.

— Гаразд, чекатиму тебе о п’ятій.

— Купальник не забудь.

— Вже зрозуміла. Мені час. Бувай, — відхиляю виклик й змінюю свій напрямок.

Купальник у мене є, а от подарунка немає. Навпроти торговий центр, тому перебігаю дорогу й заходжу туди. Довго блукаю по магазинах, міркуючи, що подарувати і зупиняю вибір на парфумах. Знаходжу щось віддалено схоже на парфуми Олександра й прошу запакувати. Раптом з його парфумами Мирон подобатиметься мені більше? Йду на крайнощі, щоб не думати про викладача. Мене лякають ці думки. Вони неправильні. Заборонені.

Дорогою до гуртожитку заходжу до продуктового супермаркету, а потім повільно повертаюся додому. За стільки років звикла вважати гуртожиток домом. Мабуть, тому, що в ньому мене ніхто не шпиняє й не примушує до того, чого я не хочу.

— Як побачення? — першою на мою появу реагує Ліза. Алінка лише киває, слухаючи щось в навушниках.

— Нормально. Я цукерки купила. Чаю вип’ємо?

— Угу, чайник поставлю, — встає з місця й виходить з кімнати.

Викладаю цукерки, печиво та йогурт. Переодягаюся у піжаму й насипаю в чашки чай. У гуртожитку холодно. Спимо в зимових піжамах і під двома ковдрами.

— У чотириста першій скандал, — оголошує весело Лізка, зазирнувши до кімнати. — Лідка чайник спалила, а їх спалила комендантка. Тепер, бідні, будуть кип’ятити воду, як всі нормальні люди.

— Ти забула нас? — питає Аліна, знімаючи навушники. — Краще вже на кухню сходити, ніж ховатися з тим чайником за кутками.

— О, наш свистить, — зникає й швидко повертається.

— Як Мирон? — цікавиться Аліна.

— Нормально. На день народження запросив, — зараз взагалі не брешу. Ну… Майже не брешу.

— Подарунок підготувала? — багатозначно усміхається Ліза. — Еротична білизна, панчохи…

— Лізо, тобі потрібні стосунки, — хитає головою Аліна.

— А тобі — вчителькою бути, — відмахується й всідається куштувати цукерки.

Тільки роблю ковток й відкушую цукерку, починає дзвонити мій смартфон. Невже знову Мирон? Як же іноді важко з ним спілкуватись.

Упс… Не Мирон. Номер незнайомий.

— Алло?

— Чому на пару не прийшла? — хрипкий тихий голос викликає тремтіння.

— Е-м-м, я… — зніяковіло зиркаю на дівчат. — Зараз вийду, — під їхніми зацікавленими поглядами вилітаю з кімнати. Долаю відстань до сходинок й сідаю на одну із них. — Я погано себе почувала, — це все, що вдалося вигадати.

— А якщо перевірю? — запитує суворо.

— Тобто?

— Довідка є? До медичного працівника зверталась?  

— У мене голова боліла, — добре, що він зараз не бачить моїх червоних щік.

— Зараз все нормально?

— Так.

— Зайдеш завтра після занять до мене.

— Навіщо? — випалюю розгублено.

— Тему будеш вчити.

— Завтра п’ятниця, я їду додому, — прокидається впертість. Де вона раніше була? Валялася у відключці, коли побачила Олександра?

— Поїдеш пізніше.

— Маршрутки потім не буде, — шукаю будь-який спосіб, щоб не ходити до нього.

— Сашо, я розумію, що ти ображена, але ми не зможемо уникати одне одного.