Розділ 8 «Незапланована вечеря»

Олександра

Спідниці, блузки, кофтинки, сукні, джинси та светри. Такого хаосу на моєму ліжку ще не було. Поки дівчат немає, я намагаюся вибрати найкращий варіант одягу, щоб пити каву з викладачем. Здуріти можна! У руках тремтіння, груди розриває від дикого хвилювання. Я вже випила заспокійливий чай і дві таблетки валеріани, але нічого не допомогло. Мільйон разів прокрутила у голові нашу розмову, його погляди та жести. Він запросив мене пити каву! Не вірю. Емоції зашкалюють.

Покрутившись перед маленьким дзеркалом у шкіряних шортах, одягаю сукню. Виглядає дуже святково. Точно подумає, що зібралася спокушати. Потрібне щось інше. Бути собою… Гадаю, це найкраще рішення. Попри бажання випендритись, одягаю темно-сірі джинси «mom», кремову майку на тонких бретелях і зверху в’язаний светр-сіточку в тон майці. Довго кручусь, шукаючи якісь недоліки.

Розпускаю волосся, освіжаю макіяж, користуючись підводкою на повіках, та фарбую губи червоною помадою. Крапля парфумів, щоб не було занадто. На шию надягаю сріблястий ланцюжок з підвіскою сердечком. Нервую. Перед виходом ще більше. Дві години на підготовку добігають кінця. Взуваю чобітки, одягаю куртку, вішаю маленьку сумочку через плече, відчиняю двері…

— О, ти куди? — налітаю на своїх дівчат.

— Е-м-м, — не думала, що вони так швидко впораються, — на прогулянку.

— Без нас? — дивується Аліна.

— З Мироном, — знаходжу правильну відповідь.

— Він зачастив, — закочує очі Лізка. — Я туфлі купила, потім глянеш, — заходить до кімнати.

— Передавай привіт, — підозріло дивиться на мене Аліна. — Така гарна. Вирішила дати йому шанс?

— Угу, — соромно брехати, але правду не можу сказати. — Я недовго, — розвертаюся й вітром злітаю по сходинках.

Прислухаючись до інтуїції, йду до того місця, де він зупиняв мені минулого разу. Все вірно, авто Олександра вже стоїть. Глибоко вдихаю. Намагаюся йти красиво, з гордо піднятою головою. Він не виходить і я чудово розумію чому.

— Добрий вечір, — промовляю, відчинивши дверцята.

— Добрий, — заблокувавши телефон, ховає до кишені джинсів. Він в тому самому одязі. Мабуть, тільки з університету. — Де звикла пити каву? — питає, коли пристібаюся паском.  

— Там завжди багато студентів, — відповідаю тихо.

— А ми робимо щось заборонене? — здивовано підіймає брови.

— Н-ні, — вкотре червонію перед ним.

— Ну, гаразд. Я не проти повечеряти. А ти?

— Як скажете, — знизую плечима.

Кивнувши, він рушає. Проїжджає всі кафе, що є поряд з гуртожитком, звертає у напрямку центру. Дивне відчуття — їхати вечеряти з викладачем. Ми ж про щось повинні розмовляти. А про що можна?

— Які плани на навчання? — Олександр першим порушує тишу. — Аспірантура?

— Ні, — хмикаю, викликаючи його усмішку. — Я цього не витримаю. А плани… Працювати.

— Вже знаєш, де? — звертає на мене погляд.

— Ні, хочу спочатку отримати диплом, а тоді переглядати варіанти.

— Стосовно практики вже вирішила?

— Ще ні. Михайло Костянтинович говорив…

— Так, ти записана до мене.

— Що? — питаю голосно.

— Здивована? — його губи розтягуються у звабливій усмішці. — Я також здивувався, що без мого відома вже маю практикантів.

— Упс, — не втримуюсь від сміху. Я навіть не підозрювала, що у Михайла Костянтиновича стільки планів на нас. — А ще хто буде?

Насправді мені хочеться, щоб не було нікого, тільки я і він.

— Не запам’ятав, потрібно дивитись, — зупиняється навпроти ресторану. — Ходімо?

— Так, — киваю, відчиняючи дверцята.

На диво, прямуючи з ним до ресторану, я вже не хвилююсь. Мабуть, пігулка допомогла. Поряд з Олександром почуваюся крихітною, хоча маю доволі високий зріст. Він відчиняє двері, пропускаючи мене першою. Допомагає зняти куртку, легко провівши пальцями по плечах. Від цього невинного дотику, мурахи табуном атакували шкіру. А серце взагалі стукає у ритмі якогось динамічного танцю.

Нас проводять до столика та подають меню. Олександр одразу поринає у його вивчення, тому теж втикаюся очима у перелік страв. Щоб не виглядати переляканим дівчиськом, вирішую замовити салат з качиною грудинкою. Мені цього достатньо для вечері. Коли підходить офіціант, до салату додаю келих сухого білого вина. Добре, що пам’ятаю улюблене вино мами, його й називаю. Олександр замовляє пасту з морепродуктами і газовану воду. Він поводиться невимушено, тоді як я прискіпливо аналізую кожне своє слово.

— З часів свого студентства пам’ятаю, що приїжджі одногрупники хотіли залишитись у Дніпрі, — обпирається ліктями на стіл. — У тебе такого бажання немає?

— Ну… — я зависла на його очах і погано зрозуміла питання. — Можна повторити питання?

— Не збираєшся залишитись у Дніпрі? — він стримує сміх, а я намагаюся глибоко дихати, щоб не почервоніти.

— Мені подобається місто, але своє я теж люблю. До того ж тут недалеко, роботу можна шукати у Дніпрі. — А де ви навчалися, якщо не секрет?

— Там, де й ти, — усміхається.

— Коли Михайло Костянтинович повернеться, більше не будете викладати? — сум приховати не вдається.

— Ні. Це все взагалі не за планом, але батько дуже просив. У мене повно своїх справ, половина яких зараз зависла.

— Зрозуміло, — ледве стримую зітхання.

Офіціант приносить наші страви, тому розмова припиняється. Роблю кілька ковтків вина, куштую салат. Все смачно та гармонійно. Олександр їсть пасту і на це можна дивитися вічно. Не знаю, звідки взялося це бажання, але мені постійно хочеться на нього дивитись. Вечеряємо в тиші. Я допиваю вино, яке трішки одурманило голову. Пізно згадую про пігулки і поняття не маю, чи можна після них пити алкоголь.

— Десерт бажаєш? — коли він ставить питання, завжди дивиться у вічі.

— Ні, дякую, — мені ж навпаки, важко витримати його погляд.

— Рахунок, будь ласка, — говорить офіціанту, який прийшов забрати тарілки.