Розділ 7 «Пропозиція»

Олександра

— Чому вихідні закінчуються так швидко? — бубнить під боком Ліза.

— Ну…

— Це риторичне питання, — не дає договорити. — Два дні пролетіли як одна мить. Я й виспатись не встигла. То до баби з дідом треба їхати, то батькам допомогти… Завал, одним словом. А ти що робила?

— Нічого особливого, — ухиляюся від відповіді. — Висипалась.

— Як і всі нормальні люди. Тільки мені часу в добі не вистачає. Цікаво, Алінка вже приїхала?

— Зараз дізнаємось, — відчиняю двері гуртожитку, разом заносимо її сумку. — О, Дімка, — зупиняю одногрупника, — допоможи.

— А що мені буде? — шкіриться задоволено.

— Пиріжок від баби Наді, — бурчить Ліза.

— Ні, не хочу. Поцілунок, — дивиться на мене. 

— Офігів?! — першою реагує Лізка. — Зараз як поцілую, сил не вистачить втекти.

— Саш, чого ти? Я жартую, — смикає мене за рукав куртки.

— Та оце думаю, що чоловіки перевелися.

— Ага, вимерли як динозаври, — підтримує мене Ліза, рушаючи до сходинок.

— Ну ви даєте, — Діма підіймає її сумку, округливши очі. — Нічого собі! Що там? Труп?

— Твій буде, якщо чіплятимешся, — кричить подруга, не зупиняючись.

Йду за ними зі штучною усмішкою на вустах. Дімка розгубив своїм жартом, бо я усі вихідні думала про Мирона і його поцілунок. Хотіла бачити його більш наполегливим і отримала, але тепер сама не рада. Якісь неправильні вихідні були, краще вже слухала б бурчання мами, що не приїхала. А довелося два дні слухати татові плани. За сніданком, обідом та вечерею одне й те ж. Раніше були тільки травми та пацієнти, а тепер ще й плани відкрити клініку на пару зі Стороженком.

Річ у тім, що мої батьки медики. Батьки Мирона і він сам — теж. А от я не пішла батьківським шляхом, вирішила зламати систему. Минуло п’ять років, а мені здається, що батько досі гнівається за це.

— Я прийду на вечерю? — усміхається Дімка.

— Щоб Любка нас лисими зробила? — хмикаю, відчиняючи двері.

— Приходь, але таємно, — шепоче Лізка. — Через вікно. Ти ж качок. Заради симпатії і на десятий заберешся. Що вже про четвертий говорити? — переставляє сумку й зачиняє перед його носом двері.

— Вона прийде вночі й задушить нас обох, — знімаю куртку й плюхаюсь на своє ліжко.

— Алінка загубилась, — Ліза робить те саме. — Мабуть, не може розпрощатися з Юркою.

— У них кохання, — протягую мрійливо.

— Фі, — кривиться. — Що таке кохання? Відчуття прив’язаності? Люди надто перебільшують його значущість. Так, симпатія, потяг, але з одним і на все життя… Ну, не знаю. Може, я просто ще не зустрічала того, хто не дратує? У мужиків купа недоліків. Ось погодься, — лягає на бік, підставляючи під щоку руку. — Я вже не кажу про хлопців нашого віку.

— Я про це не думала, — знизую плечима.

— Ну візьми нашого Дімку. Красивий, накачаний, з класною усмішкою, не дурний. Так?

— Так.

— Але ж гуляка, — закочує очі.

— Люба синіє, коли бачить його поряд з дівчиною, — констатую факт.

— І це ще добре, що вони не разом, тоді все було б ще гірше. Просто більшість чоловіків не створені бути вірними. Візьми нашого Михайловича. Не мужик, а вогонь. Впевнена, що міняє жінок як рукавички.

— Чому так думаєш? — чомусь неприємно це чути.

— З такою усмішкою можна причарувати навіть статую, — встає, підходить до сумки, щоб розібрати. — Котлети нагрію і пиріжки. Раптом, Дімка справді припреться.

— Угу, — киваю на автоматі, думаючи про своє. Цікаво, в Олександра Михайловича хтось є? Тобто я майже впевнена, що є. Просто хотілося б глянути, які жінки йому подобаються.

— Привіт, — з’являється на порозі Аліна. Одразу видно, що засмучена. Очі червоні.

— Ми думали, ти аж завтра з’явишся, — говорить Ліза, викладаючи страви на стіл.

— Поїхала останньою маршруткою. Там центр зловісних новин на третьому поверсі гроші на ксерокс збирає, — говорить втомлено, одразу переодягаючись у піжаму.

— Ми сумки розпакувати не встигли, а вона вже ганяє зі своїм зошитом. Хто її остудить хоч трошки? — бурчить Ліза.

— Аліно, все нормально? — питаю схвильовано. — Ти плакала?

— Що сталось? — лякається Лізка. — Я не туди, що в тебе очі червоні.

— Я не можу без нього, дівчата, — заходиться знову плакати.

— Ну-у-у, — Лізка згрібає її в обійми. — Ти чого? Посварилися?

— У нас все настільки чудово, що я з болем відриваю себе від нього, щоб поїхати на навчання, — гірко схлипує. — Мені без Юри дихати важко.

— Бідна, — Лізка гладить її по спині, а я ледве стримуюся, щоб теж не заплакати. — Беру свої слова назад, — говорить мені. — Схоже, наша подруга справді закохана. Однак у неї ексклюзивний кавалер.

— Аліно, нам так мало залишилось вчитись, — підходжу до них, — а потім тебе чекає усе життя з Юрою. І вже ніхто не зможе вас розлучити.

— Ох, швидше б, — вона витирає очі. — Зачинімо двері, щоб Люба не прийшла. Завтра гроші здамо, нікуди ксерокс не втече.

— Невже вона роздратувала найтерпеливішу людину на світі? — сміється Ліза, але прохання виконує.

— Знаєте… — вона затинається, — я бажаю вам такого ж нестримного кохання. Щоб ви також відчули його непереборну силу, коли він тут, — торкається пальцями скроні. — І тут, — кладе долоню на груди.

— Ох, дочекатися б, — Ліза не починає свою тему про сумнівність кохання, як найсильнішого почуття на світі.

Ми проводимо спокійний вечір утрьох. Але це тільки на перший погляд. Насправді я хвилююсь, бо зранку у нас пара по міжнародному праву і нова зустріч з Олександром Михайловичем. Він не давав мені спокою усі вихідні. Я навіть Мирона стільки не згадувала, як його. Уява малювала безліч нових зустрічей і всі вони завершувалися поцілунком. Це мене й лякає найбільше, бо таких думок не повинно бути взагалі.

Зранку про «взагалі» навіть не думаю, ретельно малюючи вії тушшю. Роблю ніжний макіяж, одягаю трикотажну сукню, у якій посоромилась прийти минулого разу, збираю високий хвіст, взуваю чобітки на підборах, і не забуваю взяти зошит. Коли виходимо, ловлю на собі здивований погляд Аліни, але вона нічого не говорить. Ну і добре. Це не те, про що вона подумала. Просто хочу мати гарний вигляд, на вулиці весна.