Розділ 6 «Обіцянка»

Олександра

Вперше мені здається, що вихідні наступили дуже швидко. Їхати додому геть не хочеться. Однак залишитись не можу, мама почне запитувати, а я не маю відповіді. Добираюся до Січеславської набережної й стаю в чергу на маршрутку. Весна відчувається у всьому. Хочеться вже нарешті скинути з себе верхній одяг і трішки обновити гардероб. Хочеться змін. Приємних. Вдихнути весну на повні груди. Розквітнути!

Вдалим рішенням був би переїзд. Я давно мрію переїхати у квартиру, що лишилася від бабусі, але батьки чомусь проти. Спираються на те, що там потрібно зробити гарний ремонт, і не бажають прислухатися до моїх слів про самостійність. Зараз це питання не дуже актуальне, але по закінченню університету я планую жити окремо, навіть якщо вони будуть проти.

Дорогою додому вмикаю улюблений плейлист, заплющую очі, прокручуючи у думках все, що відбулося минулого тижня. Річ у тім, що я досі відчуваю на собі погляд Олександра Михайловича і відчуваю жар у грудях. Нічого не можу з собою вдіяти. Перед сном бачу його очі, і вранці, ще навіть не розплющивши свої. Чим лікується такий вірус?

Популярну мелодію перебиває дзвінок. Знову Мирон. Здається, час нам поговорити. Він надто активно нав’язує своє спілкування. І це після того, як я чесно зізналася, що можу запропонувати йому тільки дружбу. Попри гарне ставлення батьків до Мирона, я волію сама обирати з ким мені зустрічатись.

— Так, Мироне, — відповідаю тихо.

— Їдеш додому?

— Як завжди, — озираюся глянути, хто сидить за мною. З’являється відчуття, що він справді слідкує за моїми переміщеннями. Це якась хвора симпатія.

— Зустріну тебе, я сьогодні вдома.

— Гаразд, — сенсу відмовлятися немає. Підозрюю, що він вже стоїть на зупинці.

Відхиляю виклик. Вмикаю музику гучніше, дістаючи зошит з міжнародного права. Не думала, що на цей предмет можна подивитися з іншого боку. А насправді, читаючи конспект, я неначе знову опиняюсь у кабінеті поряд з Олександром. І ця уява викликає ті самі емоції. Заборонені, але яскраві.

Під’їжджаючи до зупинки, ховаю все у сумку й підходжу до виходу. Авто Мирона бачу одразу, повз невеликий базарчик прямую до нього.

Мирон виходить з авто й поспішає допомогти. Ще не заговорив, а я вже дратуюсь. Своє темно-русяве волосся він зачесав назад, змастивши гелем. Мене страшенно дратує така зачіска. Весь вилизаний, вичесаний, акуратний. І все начебто нічого, але чогось не вистачає. Мабуть, брутальності. Чоловічої харизми, впевненості в одному тільки погляді. Навіть зараз тілом біжить хвилювання при згадці про погляд Олександра. От що робити, щоб не думати про нього?

— Привіт, — Мирон забирає сумку. Відчиняє для мене дверцята, виглядаючи дуже задоволеним. — Куди поїдемо? Може каву десь вип’ємо? — питає, сівши за кермо.

— Бажано додому. Хочеться відпочити.

— Окей, як скажеш, — від’їжджає й розвертається в напрямку дому.

Коли мені було вісім, ми переїхали у великий приватний будинок, який знаходиться в п’яти хвилинах їзди від міста. Без проблем можна дістатися пішки або маршруткою. Мирон живе і працює на правому березі міста, але жодного разу не полінувався приїхати по мене аж на лівий. Я знаю, що подобаюсь йому, неодноразово чула це, але не можу відповісти тим самим. На жаль. Не можу наказати серцю, хоч сам по собі він хороший хлопець. Син друзів родини.

— До вечора? — зупинившись біля двору, звертає на мене погляд.

— Ой, я сьогодні не планувала кудись йти.

— Батьки до вас збираються, — пояснює ображено. — Хотів поїхати з ними. Але якщо відмовиш… — відводить очі.

— Добре, приходь, — киваю впевнено. Зрештою, я хотіла з ним поговорити. — Дякую, що підвіз, — поспішаю втекти.

Він виходить, дістає з багажника мою сумку і чекає, поки увійду до двору. Опинившись у будинку, одразу розумію, що на кухні триває активна підготовка.

— Вітю, ти? — лунає голос мами.

— Це я, — кричу голосно, знімаючи взуття. — Привіт.

— Привіт, доню, — визирає з кухні.

Моя мама завжди виглядає ідеально. Навіть на кухні, готуючи декілька страв одночасно. Своє світле волосся вона вкладає у високу гульку, вранці робить макіяж і впродовж дня поправляє помаду на вустах. Мені не передалась її звичка.

— Що готуєш?  Підходжу її обійняти.

— Ти голодна? Є легкий салат на перекус.

— Ні, я почекаю. Дякую, — повертаюся забрати свою сумку.

— Стороженки прийдуть на вечерю. Сподіваюся, ти нікуди ввечері не втечеш?

— Я знаю. Мене Мирон підвозив.

— Ви спілкуєтесь? — питає радісно.

— Інколи, — починаю дратуватись.

— Хороший він хлопець. Тато його дуже хвалить.

— Більше за мене, — бурчу, прямуючи до своєї кімнати. Я не дурна і чудово розумію татові натяки, але цього ніколи не буде. Краще бути самій, ніж з кимось через силу.

Приймаю душ, одягаю халат й падаю на ліжко. Мама не любить, коли їй заважають своєю допомогою, тому маю час відпочити і налаштуватись на вечір. Хоча, могла б поїхати з сусідкою погуляти. 

Протягом усього тижня хотіла це зробити, але наодинці, тому заходжу в одну з соціальних мереж і вводжу у пошуку прізвище Краєвський.

— Ох, — зривається з вуст, коли знаходжу його профіль.

Фотографій мало, але мені достатньо, щоб зависнути. Ось де брутальність і впевненість. Внутрішня сила. Чому він викладач, а не, скажімо, одногрупник? Підписатись на нього не можу, бо помітить, тому роблю скриншот фотографії і довго лежу, розглядаючи її.

— Сашо, — лунає наді мною обурений голос мами. — Стороженки прийшли, а ти спиш.

— Мені вже й вдома не можна поспати, — сідаю, погано розуміючи, що від мене хочуть.

— Виходь до вечері. І причепурись трішки, — поправляє свою зачіску. — Зібрати тобі волосся?

— Ні, дякую. Я сама, — бурчу, підвівшись.

За вікном темно. Хочеться завалитися у ліжко і далі спати, але ж мені такої розкоші ніхто не дозволить. Це ж Стороженки. Наші друзі і майбутні партнери. Тато особисто витягне мене за стіл, які б я заперечливі аргументи не наводила.