Розділ 4 «Задоволена брехуха»

Олександра

— Очам своїм не вірю, — дивується Аліна на підході до аудиторії. — Я щось пропустила і у нас сьогодні випускний? — питає шоковано.

— У нас сьогодні Олександр Михайлович, — Ліза читає мої думки. — Не всіх вдома чекає турботливий Юра.

— Бо ти шукаєш щось захмарне, а потрібно обирати надійного, — з гордістю промовляє Аліна. Вони з Юрою вже три роки зустрічаються, і ні для кого не секрет, що в майбутньому одружаться.  

— Це Сашка у хмарах літає, принца визираючи, — Лізка кидає на мене погляд. — А я згодна на чесного і красивого. І бажано не бідного. Бідною я й сама можу бути, нащо мені ще й його тягнути?

— Саш, що там Мирон? — питає Аліна. — Ти не розповідала нічого.

— Нормально. Прогулялися й розійшлись.

— Бідний Мирон, — не втримується від коментаря Ліза. — Він скоро слиною вдавиться від самої уяви про тебе. Сашко, ти жорстока.

На щастя, від відповідей мене рятує дзвінок. Заходимо в аудиторію й готуємось до заняття. Дівчата й справді активізувалися. Одягнули сукні та спідниці, кофтинки зі спокусливими вирізами, зробили макіяж, розпустили волосся. Можна було б сказати, що весна так діє, але Ліза має рацію. Я й сама сьогодні з макіяжем, щоб не бути блідою поганкою. Минулого разу відзначилася на славу.  

— Мені здається, що вона не спокусити його зібралася, — шепоче на вухо Аліна, прикриваючи носа, — а задушити своїми їдучими парфумами.

— Ти нічого не розумієш, — перекривляю Любу, — це ж класика. До того ж свого Дімку вона ні на кого не проміняє.

Починаємо сміятись. Люба, до речі, також сьогодні у спідниці. Хоча присутність однокурсника Діми ще й не таке з нею робить. Насправді я хотіла одягнути в’язану сукню, але передумала. Підозрювала, що сьогодні наш квітник розквітне на повну, тому на мені чорні штани і біла кофтинка.

— А може, лекції не буде? — з надією питає Ліза.

— Буде, — невдоволено буркає Люба. — Я питала. Викладач спізнюється. Що дивного? — зиркає на Лізку.

— Ні-ні, чекаємо, — белькоче та. — Захищає територію, — шипить ззаду, викликаючи наш сміх.

Коли двері відчиняються, намагаюся туди не дивитись. Спрямовую свій погляд на дошку.

— Охо-хо, — бурмотить Ліза, а Аліна хмикає.

Витримую рівно дві секунди, а тоді звертаю на нього погляд.

Олександр Михайлович у костюмі. Гарний. Впевнений. Суворий. Йому страшенно личить біла сорочка. На шиї помічаю невелике тату. Як я його не побачила при зіткненні у гуртожитку? Заперечувати марно, він справді офігенний, що б не одягнув.

— Добрий день усім, — кладе свій портфель на стіл й викладає якісь папери. — Забув потрібне, — бубнить тихо, але нам гарно чути, бо в аудиторії панує німа тиша. — На чому ми завершили? — підіймає погляд на групу.

— Ось, — активістка Люба розвертає йому свій зошит. Вперше шкодую, що сиджу не на її місці. Хоча, з моїми каракулями краще не пхатись.

— Так, пропоную невелику розминку, — дістає стос аркушів. — Самостійна робота.

— Ну-у-у, — починає гудіти народ.

— Я не про ту розминку подумала, — шепоче Ліза, викликаючи сміх своєї сусідки. Для неї такі жарти — норма. Ми вже звикли, хоча інколи це зовсім не в тему.

— Ви все давно вивчили, тому проблем не виникне, — починає роздавати питання. Коли кладе переді мною аркуш, помічаю маленькі тату на кількох пальцях. На руці годинник. І такий аромат парфумів класний…  

Щоб приховати своє сум’яття втикаюся очима в питання. Справді нескладні. Зиркнувши на питання Аліни, розумію, що вони інші.

— Десять хвилин пішли, — знову проходить повз мене, огортаючи своїм ароматом. — Галах, шукати відповіді у сусідки немає сенсу, всі питання різні, — осмикує намір Лізки списати. Ти ба, як підготувався.

Швидко ставлю галочки та пишу пояснення, де необхідно. З одним питанням виникає заминка, але вирішую прислухатись до інтуїції. По завершенню часу, Люба збирає в усіх аркуші й кладе йому на стіл.

— Любо, сходіть, будь ласка, до кабінету Михайла Костянтиновича й принесіть реферати, що лежать на столі. Розберемо сьогодні кілька.

— Ви їх не перевірили? — питає засмучено. Люба у нас перша, хто виконує усі завдання, а тоді активно вимагає свої бали.  

— Ми вас чекаємо, — не реагує на її питання. Поклавши ключі на стіл, опускає очі в наші відповіді.

Люба зникає зі швидкістю світла. Впевнена, вона навіть бігтиме, щоб зекономити дорогоцінні хвилини заняття. Поки її немає, Олександр Михайлович перевіряє наші роботи. Дуже швидко, як на мене. В одну мить він підіймає погляд і дивиться прямо на мене. Гублюсь. Ховаю очі, удаючи, що займаюся перечитування конспекту. Невже неправильно відповіла? Халепа.

Чому я не можу на нього реагувати так, як на Михайлика? Чому нервую? Він же такий самий викладач. Хоча… Кого я обманюю? Йому не вистачає пару десятків років і щоб усмішка не була такою привабливою. І погляд… Хоч бери та про Мирона думай.

— Ось, — залітає до аудиторії захекана Люба.

— Ви бігли з ними? — дивується Олександр. Думаю, у думках я можу так його називати.

— Спішила, — улесливо відповідає Люба. Кладе реферати на стіл й задоволена повертається на своє місце.

— Ваш перший, — коротко усміхнувшись, бере теку. Сто відсотків даю, що Люба сама його підмостила першим. Так хоче гарні бали, аж пищить. — Хто його прочитає, щоб разом розібрати? — Олександр обводить поглядом присутніх. А всі здивовані, ми не робили так раніше.

— Можна я? — підхоплюється з місця староста. Звісно, у неї зараз підошви горять, так хочеться вийти до дошки. Ще й Дімка на пару прийшов.

— Ні, не ви. Хто бажає? Це ж ваші бали, — після цих слів підіймаються руки, а я опускаюся нижче. Тільки не читання Любиного реферату. — Галах, ваша активність говорить про бажання відповідати?

— Е-м-м, — губиться Лізка.

— Виходьте, — промовляє якось ліниво, — ми вас з задоволенням послухаємо.

— Моя симпатія починає танути, — шипить подруга, коли проходить повз нас.