Розділ 3 «Не за планом»

Олександра

— Він офігенний, — виносить вердикт Ліза, коли йдемо на наступну пару.

— Ми були на занятті, бачили, — бурчить Аліна, переглядаючи щось в телефоні.

— Високий, темноволосий, з відпадною усмішкою, сильним характером. А ще сексуальний, — протягує захоплено. — Впевнена, що під його модним светром ховається накачане тіло.

— Ти взагалі нормальна? — не витримує Аліна. — Красивих чоловіків ніколи не бачила? Надумала фліртувати з викладачем?

— Ой, йому ж не шістдесят. До речі, хтось запам’ятав як його по батькові?

— Михайлович, — промовляю тихо.

— Ти засмутилась? — стурбовано запитує Аліна.

— Ні, голова болить, — ухиляюсь від відповіді. Насправді я засмутилась. Виставилася дурепою перед усіма.

— А ще суворий. Люблю суворих чоловіків, — продовжує Лізка. — Вони завжди знають чого хочуть.

— Не дарма ж він Михайлович. Мабуть, син нашого Костянтиновича, — відмічає Аліна. Я навіть не подумала про це.

— Якщо він з нами до кінця семестру, я не проти, — Лізу не зупинити.

— До кінця семестру, Галах, — лунає ззаду, від чого я різко зупиняюсь. Він боляче врізається у мене, незграбно стиснувши руками талію.

— Що ж ти так гальмуєш? — бурчить, розвернувши мене до себе.

— Виб-бачте, — випалюю розгублено. Поглядом зупиняюсь на його вустах і гучно ковтаю. Ніби зависаю на кілька секунд. — Я думала, ви не ззаду.

— А де? — усміхається. Дідько, що я несу? — З неба заговорив?

— Я… — у голові порожнеча. Щоки палають, серце гучно вдаряється об грудну клітину.

— Хтось учора дуже гарно погуляв? — говорить тихо, відпускає мене і просто йде.

— І сильний, — першою відходить Ліза.

Опустивши очі в підлогу, йду з дівчатами до аудиторії. Обличчя палає, сором з’їдає зсередини. Що він про мене подумав? Що я студентка-алкоголічка? Нащо я поперлася на першу пару? Та краще б я ходила до Михайлика до кінця курсу, тільки б у грудях не пекло від сорому.

Потрібно визнати, що у двадцять два я не вмію правильно спілкуватись з чоловіками. Не навчилась. Не виходить у мене бути такою ж вільною у спілкуванні, як Ліза. У неї все просто: слова ллються рікою, усмішка грає на вустах, вона знає, як привернути увагу. А у мене все виходить невдало.

— Ти пишеш? — штовхає ліктем Аліна. — Що, так голова болить?

— Нестерпно, — киваю.

— Зараз підемо до їдальні, після сосиски самопочуття покращиться.

— Хіба після кави, — зітхаю, побачивши свої каракулі у зошиті. Доведеться переписувати, я думала зовсім не про ділову українську мову, а про… Ех, щось я не про те думала. Не про того…

Після пари утрьох плетемось до їдальні. Лізка тріщить без упину, ніби це не їй було кепсько зранку. Аліна зайнята своїми думками, постійно зиркаючи на телефон, а я літаю невідомо де. Купую лише каву й швидко випиваю її. Дівчата їдять сосиску в тісті, спокушаючи і мене, тому знову стаю в чергу.

— Хвостик, дай пройти, — звучить за спиною, опускаючи серце в п’ятки. Не розвертаючись, відступаю. Мені навіть здалося, що він торкнувся мого волосся, а потім пройшов повз, ніби то й не він говорив.

Це що таке взагалі? Хочу щось сказати, але на думку не спадає нічого правильного. Знову осоромитись перед усіма не можу. Купую жирну шкідливу сосиску і заїдаю сьогоднішній стрес. Він великий, не завадить навіть тістечко з кремом. Не розвертаюся й не дивлюся, де цей Олександр, щоб знову не виставити себе клоуном. Якось неправильно почався квітень. Не за планом. Точно день дурня. Мені можна сміливо приписати цей титул.

На останній парі мені нарешті вдається вдатись у сенс слів викладача. Після пар плетемось до гуртожитку мовчки. Навіть Лізка затихла. Після емоційних пригод голова почала боліти по-справжньому.

— О, а когось вже чекають, — протягує Ліза.

— Дідько, — шиплю тихо. Тільки не сьогодні. Чому? Ми ж не домовлялись.

— Привіт, дівчата, — вітається Мирон.

— Привіт, — підходжу до нього. — Чому ти тут?

— Не рада? — звучить з образою. — Ми не бачилися на вихідних. Вирішив приїхати.

— Багато завдань, потрібно готуватись, — відводжу очі.

— Хоча б прогуляємось?

— Добре, — подумки зітхаю. — Тільки сумку з зошитами залишу, — заходжу до гуртожитку й похнюплено плетусь до кімнати. Саме сьогодні я взагалі не налаштована на прогулянки, але ж він вже приїхав…

Поки дівчата нормально обідають, я хапаю бутерброд, розпускаю волосся, трішки фарбуюсь і користуюсь парфумами. Настрій кепський. 

— На ніч прийдеш? — підколює Лізка.

— Ти сьогодні надто говірка, — буркаю, взуваючись.

— Дивись, бо час тікає, — мугикає з повним ротом, вказуючи на годинник.  

— Я пішла, — не бажаю слухати продовження. І так затрималась.

Швидко спускаюсь сходами. Звернувши на другий поверх, відволікаюсь на телефон у сумочці й з розгону на когось налітаю. З жахом розумію, що це знову куратор.  

— Ти сьогодні вирішила мене вбити?! — обурюється, але втримує мене від падіння, міцно притиснувши до себе. З переляку не знаходжу слів, так і стою, вткнувшись обличчям в його груди.

— А не треба мене переслідувати, — бубню собі під носа, відсторонюючись. Так перелякалась, аж коліна тремтять.

— Що? — всміхається. Здається, я його здивувала.

— Чому ви тут? — не контролюю свої слова, вони вилітають швидше за думки. Відступаю, поправляючи куртку.

— Відзвітувати тобі? — вигинає брови.

— Прийшли з перевіркою? — питаю тихо.

— Старосту шукаю. В якій вона кімнаті живе?

— А вона не тут живе. В іншому гуртожитку, — не вірю, що таке ляпнула, його тон спровокував. Прикушую язика, але вже пізно.

— Справді? — блакитні очі дивляться здивовано.

— Угу, — мрію швидше втекти. Коли він дізнається…

— Олександре Михайловичу, — миттєво розкривається моя брехня. Любка тут як тут. — Ви так швидко, — промовляє задоволено, підіймаючись до нас. — Зараз віддам вам списки, вони у кімнаті.