Розділ 1 «Зустріч»

Олександра

— Я думав, ти відмовилась, — здригаюся від гучного голосу. Так задумалась, що не чула, як відчинилися двері.

— Ні, — дивлюся на нього крізь дзеркало. — Вирішила поїхати, — в голосі тремтіння. Це від спогадів, вони не дають спокою.  

— Надовго? — не приховує невдоволення.  

— Завтра повернусь, — відводжу очі, удаючи, що шукаю щось в косметичці.

— У мене знову чергування, я не зможу сидіти з Поліною.

— Я з мамою домовилась, вона забере її, — говорю тихо. Навіть не сподівалася, що він виявить бажання сидіти з донькою.

— Сукні? — підходить до ліжка. — Так важко обрати одну для зустрічі з подругами? — хмикає, відкидаючи їх убік, щоб лягти.

— Не важко, — підіймаюсь з пуфика й починаю вішати одяг до шафи.

Під уважним поглядом Мирона забираю з собою до ванної кімнати світло-блакитну сукню. Одну з небагатьох ділових речей у моєму гардеробі. Одягаюсь. До сукні накидаю білий вкорочений піджак. Довге темне волосся заколюю ззаду шпилькою. Не зважаю на страх у карих очах, трішки фарбую вії тушшю. Користуюся пудрою, фарбую вуста рожевою помадою. Сумка зібрана, тому залишається тільки вийти і мчати, щоб не спізнитись. Мирон лежить з заплющеними очима, тому я тихо виходжу зі спальні, зачинивши за собою двері.

За десять хвилин доходжу до зупинки і вже за годину опиняюся в Дніпрі. Часу обмаль, тому викликаю таксі. Не встигаю заскочити до Аліни, щоб залишити в неї сумку, доведеться йти на співбесіду з нею. Це трішки псує мій план, але не міняє його.

Опинившись перед будівлею, нервую. Тілом пробігає тремтіння, ноги стають ватяними. Я так довго цього хотіла, що аж занадто серйозно підійшла до складання резюме і особливо критично поставилась до написання кількох слів про себе. Це було щось на кшталт «Чому ви повинні працювати у нашій фірмі?», над яким я сиділа кілька днів. Надія, що мене приймуть на роботу така сильна, ніби це найважливіша подія у житті.

У сумці починає дзвонити телефон. На екрані усміхнене обличчя подруги.

— Алінко, я не встигла до тебе, — белькочу, відчиняючи двері.

— Я зрозуміла. На співбесіду підеш?

— Звісно, вже тут. Буду підійматись. Тільки-но звільнюсь, одразу до вас.

— Юра забере тебе, йому по дорозі.

— Добре… Зачекайте, будь ласка, — підвищую голос, добігаючи до ліфта. — Все, Алін, відбій, — залітаю до ліфта, ледь не налетівши на чоловіка. Пальці не втримують смартфон, він гучно падає на підлогу, а мене паралізує страх. Я перелякано дивлюсь в обличчя, яке вже п’ять років мрію забути. Думки хаотично розбіглись, серце збожеволіло у намірі вистрибнути з грудей. Блакитні очі дивляться на мене здивовано, напружено.

За мною заходить жінка й натискає на потрібну їй кнопку. Відмираю. Підіймаю смартфон й втуплююся очима в одну точку. Намагаюся пригадати, що читала про фірму. Я ж переглянула усю інформацію, його прізвище ніде не фігурувало. Може, випадковість?

Господи… Чому це сталось? За що мені знову ці спогади?

Перед очима усе пливе. Відчуття таке, що я зараз знепритомнію. Усі інші хвилювання відійшли на другий план і здаються неважливими. Дитячими. Коли дверцята ліфта розсуваються, я вилітаю за жінкою й майже біжу до сходинок. Співбесіда закінчилася не розпочавшись. У цій будівлі мене більше не буде. Я готова відмовитись від омріяної роботи, щоб не зустрічати гірке минуле. Бо не зможу… Бо серце розірветься…

На вулиці легше не стає. Я бездумно йду подалі від будівлі. Купую пляшку води, сідаю на лавку. Намагаюся привести себе до ладу, щоб подзвонити Аліні. Вона щось казала про Юру, але я забула. Все вилетіло з голови. Через кілька хвилин мені вдається вирівняти дихання і набрати номер подруги. Добре, що екран не розбився. Хоча, зараз це не головна проблема.

— Аліно, — хриплю не своїм голосом. — Ти щось казала про Юру…

— О, ти вже? Я все минуло?

— Нормально. Просто поговорили, — доводиться брехати. Не скажу ж я, що передумала. Вона, як ніхто, знає, якою сильною була моя мрія.

— Зараз Юра приїде.

— Я чекатиму його біля найближчого супермаркету. Довелося пройтись, пити захотілося.

— Літо на носі, — промовляє задоволено. — Нарешті ми знову збираємося повним складом.  

Не знаю, скільки чекаю. Коли бачу авто Юри, натягаю на обличчя погану подобу усмішки й поспішаю підійти.

— Привіт, — усміхається до мене, забираючи сумку.

— Я не створила для тебе незручностей?

— Не смію бурчати, ви не так часто збираєтесь.

Він відволікає мене розмовами, тому стає трішки легше. Однак ця зустріч добряче мене налякала. Можливо, тому, що вона перша за усі п’ять довгих років?

В Аліни вдома встигаємо випити каву і Юра відвозить нас до університету. Вже шкодую, що погодилась. У мене аж коліна тремтять повертатися у те місце, де було пролито стільки сліз. Всі приємні події вивітрились, ніби їх не було. Лишилася тільки гіркота, образа, страх і провина.

— Дівчата, ви вирішили на кінець прийти? — обурюється Лізка від входу. Ну! — обіймає нас по черзі. — Нарешті зібрались. Ходімо, там концерт.

— Відколи ти почала ходити на концерти? — сміється Аліна.

— Ха-ха-ха, — перекривляє, дефілюючи попереду на височенних підборах. Її вузька бежева сукня дуже спокусливо обтягує ідеальну фігуру. Я, на відміну від неї, погладшала на кілька кіло. — Концерти різними бувають, — розвертається до нас. — Може, зараз якогось професора підчеплю, — розтягує широку усмішку на засмаглому обличчі. Аліна, як завжди, лише закочує очі. А я…

А я, як завжди, думаю про нього…

У залі зібралося багато людей. Студенти, викладачі, гості. На сцені співає гурт з дівчат. Ми з Аліною сідаємо поряд, а Ліза влаштовується на сидінні за мною.

— Цікаво, хто з наших прийшов? — озирається навколо Алінка.

Я не маю такого бажання, тому бездумно дивлюся на сцену. У голові каша з питань. Шкодую, що поїхала і погодилась на цю зустріч випускників. Попереду запланований відпочинок у ресторані, а мені хочеться лягти, і в тиші повернути свій дорогоцінний спокій. Залікувати рану, яка сьогодні нагадала про себе різким болем. Я думала, вона зникла. Мабуть, такі розчарування вічно живуть у серцях, просто майстерно ховаються у найглибших шухлядах, в які страшно зазирати.