Сонячні гриби

                                                                                       6

454 рік до народження Великого Дракона.

 Сонячні гриби

Кидаючи непомітно погляди в маленьку щілину між заслінкою та сховком на блакитнувате сяйво грибів у флакончику, яке, здавалося, згладжувало темряву, роблячи її на тон світлішою, чорноволоса дівчинка думала про те, які прекрасні ці створіння Німерії. Їхнє світло ставало все яскравішим кожні пів року. Лишилося дочекатися початку наступного року, щоб їхнє крихке сяйво не згасло навіки, якщо хтось, крім Хелії, їх торкнеться. У цьому й була вся витонченість таємничої природної магії. Вона потребувала творення, а ельфійка була дуже терплячою попри те, що у свої 42 роки ще була дитиною. Вона досі була в тій порі, коли розум ще не сповнений всеохопною ненавистю, брутальною жорстокістю чи злобою. Вона не знала ні горя, ні азарту полювання, ні інших почуттів, окрім радості та простого дитячого щастя. Темна ельфійка не знала, навіщо її родичі лишають Ф'єрн, не знала, який він іззовні. Який він? Сотні таких самих печер і похованих у скелях і горах замків? Оповіді матері про минулі часи перетворювалися в її уяві на дивний фрукт. Вона не знала ні його смаку, ні запаху, і лише з розповідей могла уявити, який він. Їй просто не було з чим порівнювати.  

  Нічого іншого вона просто не могла собі уявити, а тому бажання зламати цю тонку межу між її печерним світом і тим, про який так палко розповідала мати, не полишало її. Хелія почала плекати надію, що скоро вибереться та зможе позичити хоча б один сонячний гриб для рослин, щоб вони краще розквітли. Бо саме так, за словами матері, вони б набули інших смаків і запахів.

  За три роки майже нічого не змінилося. Був ще один землетрус, але слабкий. Більшість вважали його незначним. Однак погляд матері щоразу лякав її. Вона не могла зрозуміти, про що думає Рошель. 

  Візуальна мапа в її пам'яті розширювалася. Іноді Хелія любила просто полежати на самоті, заплющивши очі й уявляючи пройдені нею коридори. Метр за метром вона бачила кожне відгалуження, яке проходила. Ніби в неї було внутрішнє чуття, яке навіть з-під опущених повік давало змогу бачити кожну деталь місцевості й навколишні кольори, відчувати запахи. Лише доторком вона могла посилити спогад. Її тілом ніби проходила енергія, що деталізувала в голові мапу. Ельфійці навіть здавалося, що це завдяки грибам. Їхні грибниці тягнуться на багато кілометрів і поєднуються в неочікуваних місцях. Вона навіть уявила собі їхній яскраве, ниткоподібне світло, що тягнулося й перепліталося, немов жилки живого організму.  От тільки ті місця, куди ще не проник її погляд і в яких вона хоч на якийсь час не затримувалася, були немов чорні діри-бар'єри, що лишали в її голові лиш незримі силуети. Бажання пізнати й дійти до кінця захоплювало її, змушувало ризикувати та поводитися необачно. Коли їй було нічого робити й ні з ким поговорити, вона грала в особливу гру, розраховану лише на одну особу. Вона йшла в коридори, де вже багато разів була, де єдиним джерелом світла були гриби й де стояла тиша. Єдиним звуком був ледве чутний плескіт води, який значно посилювався, варто було їй заплющити очі. Метою її гри було знайти шлях навпомацки — точніше, невидимим оком, — відтворивши в голові мапу.  Якщо Хелія витрачала замало часу на запам'ятовування та визначення всіх деталей місцевості, вона відразу ж врізалась у щось, плутаючи в голові коридори.  Для запам'ятовування їй був потрібен час, але цей час не йшов намарно — потім вона вже нічого не забувала. 

  — Що ти робиш? — Тобаш уважно поглянув на дівчину й посміхнувся.

  — Запам'ятовую. Не заважай, — зосереджено відповідала ельфійка, лежачи на спині. Тоб ліг поряд з нею та вгледівся в стелю, прикрашену мозаїкою з блискучих різноколірних кристалів; світлі точки комах ширяли в повітрі, сяючи зеленуватим світінням. Арки, що досі збереглися, підпирали кам'яне склепіння. Їхня будова досі зберігала залишки колишньої величі. Тутешні темні ельфи приходили сюди, щоб заспокоїтися чи просто поміркувати. Але мало хто вже відчував бажання залишитись із собою наодинці. За роки більшість темних ельфів втратили той бентежний мандрівний вогник, за яким століттями гналися їхні батьки. Нині жителів Ф'єрна хвилювало лише виживання містечка. Чисельність населення зменшилася настільки, що деякі збожеволіли від самотності й голосів у голові.  

  — І що ж ти запам'ятовуєш? — Тобаш запалив паличку сікхфи, від чого з'явився приємний, але майже невловний запах. Хелія не бачила його, але могла закластися, що він усміхається. Вона не могла ні з чим порівняти цей запах — просто не мала з чим порівнювати. Хел подобався цей аромат. У подальші роки відчувши його, вона завжди згадувала Тобаша, дитинство й невловне щастя, яке зовсім забула…

  — Ну… от ти добре знаєш коридори нашого замку?  — частково відкривши одне око, спитала Хел. Її волосся розтріпалося й довгими змійками спадало з плечей. Вона не розуміла, чому лише в неї така пам'ять. Інші діти часто губилися, а коли їх знаходили переляканими, постійно повторювали, що більше ніколи такого не станеться. Якщо знаходили. А Хел лише знизувала плечима і, крадькома глянувши на батьків, зачиняла двері й тихо зникала в просторі темних коридорчиків і лазівок. 

— Звісно. Я тут народився, — усміхнувся Тобаш. 

— А ти виходив далі? — Хелія не хотіла казати, що робить вилазки на заборонену територію, але це був Тоб. Вона знала його все життя, і бажання дізнатися про нього більше лише зростало. 

  Фіолетові очі зблиснули в темряві. Тоб повернувся до неї, опершись на руку.