Околиця Хайдрока

5

379 рік до народження Великого Дракона. 

Околиця Хайдрока

  Далеко на Півночі, де сягають неба могутні нескінченні гори, одягнуті у вічні сніги, річки вкриті льодом і небом танцюють відблиски обладунків валькірій, які летять до загиблих воїнів і підіймають їхні душі до Вальгалли, повітря сповнене свіжості, від якої замерзають легені подорожніх, а ліси бідні на гарну здобич, стояли свої міста. Могутній Хайдрок, лютий і норовистий Родок, увічливий Енгельгард, міцний Фульс, небагаті Муртьєн і його побратим Брот, величний Вінсестуборг — головні міста-фортеці, захищені могутніми стінами з криги, такими міцними, що будь-яка зброя ламається від удару по них — і не лишає й подряпини.   Сотні малих поселень було розкидано всією Північчю. Цю відірвану від життя з теплим сонцем частину світу з усіх боків оточували високі гори. На їхніх піках стояли Вартові Півночі, які, за повір'ями, мали знову пробудитися наприкінці часів. Тут мешканці малих поселень жили як кочівники, постійно рухаючись таборами. Їх нечасто бачили у великих містах, а життя їхнє було особливо жорстоким і складним, тому деякі звичаї кочівників вважали варварськими навіть інші племена жителів півночі. Боги їхні були такі ж, як вони самі, — усі до одного безжальні. Мирні поселення номадів, які б радо прийняли мандрівника й відігріли його біля багаття зі шматком м'яса й традиційною для півночі міцною випивкою, траплялися дуже нечасто. Кров мешканців півночі зігрівала їхні серця в найлютіших і найхолодніших хуртовинах, не даючи їм заснути вічним сном. Північани — світлошкірий, високий народ з блакитними або сірими очима, дуже витривалі, помірно балакучі й суворі у звичаях. 

  На півдні гори Дортвида відділяли світлі й теплі землі від Муртьєна та Брота. Гори йшли довгою грядою майже до самого кінця світу, де були землі, мало відомі людям. За легендами, там жили ельфи Півночі. 

  Повітря тут було зовсім іншим, а нічне небо — особливо прекрасним. Місяць та Асвейг — як тут називали Червону Зірку — були особливо близькі; здавалося, вони нависають над головою та тиснуть на лоб. Годі було й казати про північне сяйво, що переливалося всіма фарбами в нічному небі, густо вкритому розсипом зірок. 

  Хеймдалль народилася в одному із цих могутніх льодяних містечок. Її батьки чекали на спадкоємця-сина, тому й назвали іменем, яке для нього готували.  Народження хлопчика пророкували ще до її появи на світ. Вибір імені завжди був дуже важливий для народу Півночі, оскільки воно визначало долю дитини, направляло її від найпершого подиху. Тому дітям давали імена ще до народження.

  Донька Асбйорна росла міцною та впертою дівчинкою. У 14 років вона вже чудово стріляла з лука й сама ходила на полювання. Статурою була міцна, ніколи не капризувала й у всьому слухалася батька й матері. Сама вона, як і всі на Півночі, мала сірі очі й густе світле як сніг волосся, яке немов іскрилося на світлі. Іноді її називали Хеймдалль Сольвейг — промінь сонця, що освітлює землю й дарує усмішку. Але Хейм завжди недбало заплітала його в одну велику косу. Її мати від того дуже сердилася. 

  «Хеймдалль, у тебе таке чудове волосся, давай я тебе заплету», — і коли мати врешті ловила її, дівчині доводилося мовчки сидіти перед каміном, випнувши нижню губу й тримаючи в роті шпильки, чекаючи, допоки мати закінчить її заплітати. Хеймдалль не наважувалася суперечити батькам. Найбільше Хейм ненавиділа, коли мама вставляла гребінець у вигляді ведмедя — символу їхнього дому — їй у волосся, голосячи про те, що хай вона й сильна норовом, але все ж дівчинка й має представляти свій дім. Тоді дівчина перетерплювала останні її натиски й після виходу з дому, коли мати не бачила, витягувала його, фиркаючи, з волосся.   

    Зараз вона вешталася лісами поблизу Хайдрока, куди батько приїхав з нею у справах. Сама вона народилася у Вінсестуборзі. Її сім'я була заможною і вельможного роду. Асбйорн Медвежа Шкура був ватажком невеликого племені, яке мало бурого ведмедя за символ. Медвежою Шкурою його називали за те, що носив ведмежу шкуру на спині й одягав ведмежу морду в боях; це був суворий і безжальний до ворогів чоловік, який, однак, дуже любив свою родину. Усі, хто бачив його в бою, казали, що він неначе перетворюється на ведмедя. Його руки ставали такими могутніми, що могли легко кинути суперника, він не знав страху, а шкура зливалася з плоттю — і від того ворогу здавалося, що це величезний чорний ведмідь своїми іклами вириває з нього останні ковтки життя.  Хейм росла маленьким вовченям. Її, на перший погляд, невинні сірі очі таїли чимало підступу.  

  Хеймдалль любила приїжджати з батьком до засніженого Хайдрока. Мала тут друзів і почувалася комфортно, чого не могла сказати про велетенський і величний Вінсестуборг, де була ніби не у своїй тарілці. Хейм не боялася відповідальності, але часом її сильно дратувало, як поводяться жителі великих міст. Вони здавалися надто гордовитими й корисливими. Таке ж ставлення в неї було до розділення кланів за значущістю та статусом — Хейм більше вірила в рівність і силу єдності. На додаток ситуація ускладнювалася тим, що вона була з клану асів, а значить мала вимагати покори перед своїм кланом від інших. Як найстарша дитина в родині, Хейм мала поводитися серйозно та приглядати за молодшим братом Берсі, якого дівчина ласкаво називала Ведмедиком. Тут, у Хайдроку, Хейм почувалася вільною та незалежною, могла дозволити собі розважитись. Та й люди тут були більш привітні, відкриті й не зважали, з якого ти клану… 

   — Промахнувся! — Хейм ухилилася від сніжки Вегарда — хлопця, трохи старшого за неї, і скотилася стрімголов з гірки в кучугуру. Швидко піднялася, сміючись і обтрушуючись від снігу, як пес. Вона не відчувала холоду, ба навіть спітніла, ганяючись кучугурами за Вегардом у намаганні звалити хлопця в сніг і добре намилити його.