розділ 8

Про пошуки та спостереження

Дивну групу чи то втікачів з материка, чи розвідників так і не знайшли. Хоча шукали досить довго і начебто перерили весь острів. Хтось навіть у печеру додумався залізти, де його мало не завалило.

Потім хтось із самозваних радників додумався відправити на пошуки слідопитів. Ну, як слідопитів… Двох дівчат, які ледь отримали срібні ланцюги, що засвідчують повноліття, і їхнього вчителя — спитого дядька незрозумілого віку. Лііран як побачив цих слідопитів, так мало не помер від сміху. Вельді потім ще довелося лікувати його від гикавки, заварюючи якийсь хитрий чай.

Втім, як Лііран і думав, толку від цих слідопитів виявилося нуль. А потім, коли трійця не повернулася ні за тиждень, ні через півтора, самозваній раді довелося відправляти когось ще й на їхні пошуки. Намагалися відправити спочатку Ліірана, але він на натхненні зобразив спочатку тупість, а потім передсмертні хрипи з побажаннями ніколи не їсти оті ягоди. Більшого від нього ніхто так і не зміг добитися.

Потім згадали про Вельду, яка вміє змушувати духів займатися пошуками. На що дівчина позіхнула і повідомила, що на острові недостатньо духів. Той, хто живе у камені, схоже, взагалі єдиний. А він нікого шукати у найближчі півроку не зможе. Енергія і агресивність у нього закінчилися. Накопичити треба.

Позіхнувши ще раз, Вельда сумно зітхнула і вирушила сидіти біля ліжка «вмираючого» чоловіка. Ну, і посиділа. А потім ще й полежала.

Самозвана рада трохи подумала, а чи потрібні слідопити, яких ще й шукати треба? Дійшли висновку, що не дуже, але засумнівалися, що ці слідопити просто загубилися. Раптом вони щось знайшли, і це щось їх і вбило? Тож було нарешті прийнято розумне рішення і запрошена допомога у Великому Камені — від нього було плисти ближче, ніж від Щелеп.

І як же здивувалася рада, коли ця допомога з’явилася ближче до вечора. Прямо захопилися собою та своїми рішеннями. І захоплювався б довго, якби не дізналися, що Лііран, вирішивши не довіряти життя людей ідіотам, відправив прохання про допомогу ще того дня, коли самозвана рада відправляла на подвиг «слідопитів».

Загалом, на Ліірана образилися. Образилися, навіть незважаючи на те, що прибула допомога привезла підготовлені камені для будівництва портальної арки. Бо мало що може ще статися. Ось Атана і вирішила, що з порталом краще не зволікати. Це вантажі можна возити повільно та впевнено. А допомогу, у вигляді сильних магів, краще надсилати швидко.

Будівництво арки, а особливо розчищення під неї майданчика, який, за ідеєю, мали розчистити ще два тижні тому, дещо відволікло і розважило народ. Самозвана рада посварилася, навіть незважаючи на те, що винним відразу був визнаний Лііран, і саморозпустилася. Щоправда, через два дні зібралася назад і зуміла вибрати відповідальних за безпеку. Нарешті призначили охоронців, хоча всі навколо були магами і могли себе захистити. І навіть перестали заважати злому на весь світ родичові Вельди, який намагався з моменту приїзду налаштувати якийсь клятий, але всім необхідний артефакт. Можливо радники втратили до нього інтерес. Можливо зрозуміли, що постійні питання «а чи скоро?» дуже заважають.

А зникнувших «слідопитів» знайшли слідопити приїжджі. Ці нещасні примудрилися забрести в невелику долину, оточену стрімкими скелями, а потім з подивом поспостерігати за тим, як єдиний прохід перекриває каміння, що падає з однієї зі скель. Добре хоч у цій долині було озерце з прісною водою, одна з дівиць уміла знезаражувати воду, а їхній учитель, коли протверезів, згадав, що в дитинстві умів приманювати чайок. Так вони й жили, на чайках та воді, на допомогу чекали, бідолахи.

І єдине, що не сподобалося в результаті Ліірану, та й Вельді, це те, що ні збирача, ні людей з материка не зуміли знайти навіть тямущі слідопити. Втім, на те, що знайдуть збирача, Лііран не сподівався, ці гади вміють ховатися і приховувати сліди. А ось натовп людей, що бояться магії, який ховається за допомогою артефакту, його чомусь напружував набагато більше. Можливо тільки тому, що від збирача хоча б зрозуміло чого чекати. Та й не було на острові таких цікавих збирачам юних геніїв. Тож він напевно давно пішов собі.

А ось ритуальники, які вважають магію злом ... ритуальники, впевнені, що за допомогою ритуалів звертаються до якогось бога, а то й справді примудряються звертатися ... Ось тут могло вийти що завгодно.

Але час минав, ритуальники ніяк себе не проявляли. Ліірана всі поспіль намагалися переконати, що острів не настільки великий, щоби настільки добре на ньому ховатися. А отже, хто б це не був, він, напевно, вирішив не ділити острів з магами і кудись забрався.

Перші камені тим часом стали на свої місця і були прив'язані до джерела, стаючи початком фундаменту для міста. Один з кораблів, що прийшли через пару місяців, привіз на борту діловитого чоловіка з сім'єю і він швиденько організував питну, з поганим пивом і смаженою рибою в якості основної страви. Тимчасове житло зміцнювалося і загрожувало перетворитися на постійне. Родич Вельди нарешті впорався зі своїм загадковим артефактом і хоча б частину острова покрила павутина, що стежить, не дозволяє непомітно наблизитися навіть примарі, що занудьгувала в камені, не кажучи вже про різних підозрілих ритуальників. Після цього доблесний чоловік зацікавився самозваною радою і за якихось три дні всіх там привів до тями, принісши до цих зборів трохи здорового глузду.

Вельда вела якісь нескінченні підрахунки, іноді хмурилася, але Ліірану розповісти в чому справа поки що не хотіла. Запевняла, що нічого страшного, просто вона поки сама не дуже розуміє, що шукає. І, можливо, робить помилки, а не знаходить невідповідності.

Лііран навіть не відразу зрозумів, що вона стежить за вимірами у фоні над островом, прораховуючи реакцію джерела на дії людей. А коли зрозумів, вирішив не заважати. Він у подібних підрахунках нічим допомогти не міг. Навіть шкільні прості завдання на зміни за впливом давалися йому нелегко.