4

[ 5 ноября 2021 г. 21:46 ] ⁨ Він обіймає її. Це мрія. А тепер реальність. Здається, немає нічого кращого, ніж ці обійми. Він не дивується, бо вона - рідна. Тепла. Ніжна. Вона піддається. Тихий видих змішується її муркотінням і зносить дах. Її тихий стогін, невимушений, природній, але спокусливо звабливий. Її дихання провокує на більше. Він знає, це не навмисне. Це вона. І кожного разу, коли вона так дихає, він максимально напружується, бо треба стримувати себе. Він не витримує і просить її так не зітхати. А вона сміється. Грається? Її сміх точно відьмацький. По-іншому ніяк, бо це його заводить. Вона не вміє слухатись. Вона вільна. Її важко, Ем, неможливо підкорити. У нього був план. Він довго і чітко вимальовував собі її приручення. А вона все зіпсувала. Вірніше, не піддалася. З нею не можна знати, що буде потім. Її не можна передбачити. А він сподівався... І вкотре переконався у тому, що вона - особлива. Вона обіймає у відповідь. Далі - все. Її аромат проникає у кожну клітинку його тіла. Тепер вона під шкірою. А там недалеко до серця. Душі. Мозок у прострації. Він беззахисний. А вона  знову сміється. Він ловить її погляд і тоне. Він торкається її уст. Не цілує. Тільки ніжно, обережно торкається таких звабливих уст. Солодко. Спрагло. Хочеться ще. Здається, її губи - то єдине джерело живиці. Якщо він зараз не вип'є, то його дах просто з'їде і не повернеться назад. І він п'є. Спрагло. Обережно. Ревно. Ця відьма вже все знає. О сили! Вона все знає,тому піддається його бажанню. Від цього стає лячно. Він відсторонюється. Вона усміхається, а в зелені очей танцюють бісики. Дарма. Він хоче її всю. Нехай вона вивертає його душу назовні, нехай вона сміється його несміливим дотикам. А він хоче її. Відчути. Сьогодні можна? А завтра?...