Глава 1

Темні руїни здіймалися мовчазними велетнями над туманною долиною. Кам’яні стіни, покриті мохом і часом, вивільняли у повітря стародавні запахи — вогкості, попелу й чогось, що не піддавалось опису. Це місце дихало магією.

Аркель стояв на порозі зруйнованого храму, тримаючи в руках карту, пошарпану вітрами та пригодами. Його пальці торкались ледь помітних символів, вирізьблених у камені, і він знав — він на правильному шляху.

— Отже, це тут, — прошепотів він, вдивляючись у морок.

Кожен крок всередину змушував повітря навколо тремтіти. Тиша не була порожньою — у ній жили шепоти минулого. Із глибини храму чулося легке гудіння — як би не хотів, він не міг не помітити, як серце починає битися в унісон із цим звуком.

Між обваленими стінами й зламаними колонами він побачив його — артефакт. Виточений з матеріалу, схожого на скло, але чорнішого за ніч, він світився зсередини пульсацією, що відповідала ритму його серця. Аркель простягнув руку.

Торкнувшись артефакту, він відчув, як щось входить у нього — хвиля енергії, сплетена з чужих спогадів, давнього болю та сили, що не мала меж. Перед його очима розчинилася реальність. Простір скривився, утворивши портал.

— Ні… це не просто артефакт… це ключ… — пробурмотів він, і земля зникла з-під ніг.

Він опинився в місці, де небо було чорним, а земля світилася блідою синявою. Дерева, схожі на тіні, рухались, хоча вітру не було. Тиша тут була ще глибшою, ще важчою. І тільки голос у його голові, не його власний, шепотів: «Ти відкрив двері. Тепер іди далі».

Аркель оглянувся. Портал зник. Назад шляху не було.

— Я чув легенди про такі місця, але… не міг навіть уявити, що вони реальні. Тут… тут інша магія. Інша реальність. І чи буду я коли-небудь знову вдома?..

Слова злітали з його вуст, розчиняючись у порожнечі.  Холод, немов жива істота, обіймав його плечі. Та страху не було. Лише тиша — і якесь дивне, глибоке відчуття правильності.

— Що ж, — сказав він вголос. — Якщо я вже тут, то мусить бути причина.

І він пішов уперед — у темряву, що світиться зсередини.