4.

Зима налетіла несподівано ще в листопаді, і відтоді тішила дітей рясними снігопадами. А що, можна і на санках покататися, і на морозі побігати, а іноді через непогоду в школу не піти. Діти раділи, а дорослі ні, бо їм таки доводилося пробиратися крізь снігові замети до найближчої розчищеної дороги, по якій транспорт ходив.

По темній ледь освітленій вулиці повільно сунув трамвай. Вранці він взагалі не їздив через сильну заметіль, але дорогу трохи порозчищали, і зараз два старенькі вагончики вперто прямували до мети.

Всередині було небагато людей. Кілька бабусь, які, здається, просто живуть у транспорті, компанія веселих студентів, групка дітлахів, що шуміли як цілий натовп.

Я сиділа в куточку і тремтіла від холоду. Металевий вагон взимку перетворювався на холодильник з коліщатками та рогами, і раритетний обігрівач, притулений під сидіннями, ніяк не допомагав.

Потерла руки, які мерзли навіть в рукавицях. Я довго засиділася в бібліотеці, але додому хотілося хіба через те, що там тепло. Зітхнула і глибше закуталася в’язаним шарфом. Мій звичний ритм, дім-університет-дім, але тепер навіть без надії на диво.

Я безліч разів пробувала чарувати. Спершу навіть вдавалося побачити, що ж можу зробити, але після того падіння з мосту в мені поселився Страх. Тому навіть коли підкидала монету і хотіла, щоб випав орел, я знову наче занурювалася в холодну воду, а в голові крутилося лише слово «ні».

Тепер я не здатна ні на що!

Компанія дітлахів бешкетувала. Вони пообліплювали двері трамвая, притулялися до скла і корчили гримаси невідомо кому. Я знервовано зиркнула в їх сторону. Вагон був старий, двері скрипіли і, здавалося, протестували проти такого знущання. А трамвай якраз набирав швидкості на довгій і прямій дорозі.

Раптом до скреготу доєдналися зойки, і я побачила, що завіси не витримали і почали повільно, наче в страшному сні, відчиняти двері. У мене на шкірі виступив холодний піт, перед очима замелькали картини того, як хлопчаки на великій швидкості висипаються з вагону, ламають руки-ноги, скручують в’язи, кілька з них мали шанс закінчити падіння під колесами машини. Багато крові і заплакані лиця батьків. Але була інша імовірність, проста і очевидна, дещо тонша, але можлива. Я вхопилася за неї з усіх сил, почала свій рух в іншу реальність, але раптово мене схопив Страх. Трамвай розчинився, хлопчаки віддалилися, навколо запанувала темрява, з якої почала виростати картини з моїх жахіть. Я заплющилася, але все одно розуміла, що стою на мості, з якого ось-ось упаду. Пустка всередині і річка, яка стрімко наближалася. Хотілося зажмуритися, мене всю трясло, але ноги самі йшли вперед. Врешті вони підкосилися, і я впала.

Злякано зиркнула на хлопчаків і видихнула з полегшенням – двері заклинило.

Я вибігла на одну зупинку раніше, ніж мала, і побігла добре знайомою вуличкою. Знову почало мести, вітер кидав пригорщі снігу в лице, але це не зупиняло. Холод зник, сум пропав, ноги самі несли мене до хати чарівника, щоб сказати лише одну фразу: «Я змогла!».

Вже біля будинку я почала розуміти, що щось не так. Жодне вікно не світилося, за парканами стояли суцільні замети, стежка нерозчищена, на хвіртці висів замок. Все вказувало на те, що в цьому домі ніхто не живе. Поруч якраз заходила сусідка, я підбігла до неї і спитала, чи не знає вона, де старий з цієї хати. Вона зміряла мене поглядом, наче вирішувала, чи варто щось казати, але врешті коротко кинула:

- Він вмер, - і заховалася за воротами.

Я розгублено повернулася назад. Чомусь завжди вірила, що чарівники можуть жити вічно, навіть старечий вигляд мого вчителя не змушував мене засумніватися в цьому. Постояла ще трохи біля хвіртки і вже хотіла йти, та раптом помітила якийсь рух в садку. Безглузда надія прокинулася в серці, я якось перелізла через паркан (добре, що низенький) і незграбно почала пробиратися крізь замети. За кілька кроків зрозуміла, що це не чарівник. Пройшла ще трохи – і вже впізнала темну фігуру, яка була ледь помітною в тіні покручених дерев. Зупинилася і незграбно сіла на сніг поруч з кістлявою зблизька кажаноподібною істотою.

- А він казав, що ти помер.

- Старий легковірний дурень! – пронявчав Тіньожер.

Я зиркнула з-під лоба, і мені здалося, що в очах у нього блистять сльози. А може й ні, хто ту звірину знає? Тіньожер теж на мене глипнув і буркнув:

- Ти що, теж чарівниця?

Я стенула плечима:

- А ти що, хочеш силою помірятися?

Навіть в тьмяному світлі ліхтарів я помітила, що Тіньожер усміхнувся, причому не зловісно, а якось по-дитячому.

Люди потім казали, що в ту ніч була жахлива заметіль.