3.

По осінньому парку простували дві фігури. Старий сивовусий дідусь, який поважно крокував стежкою, і дівчина, яка щось щебетала, сміялася і наче ненароком штурхала ногою забуті бляшанки. Поблизу нікого не було: виною тому і погода, яка наче вирішила закутати в густому вогкому тумані все місто, і рання пора – лише починало розвиднятися. Тільки каркання ворон вказувало на те, що в цьому парку ще є щось живе, що не закінчується світ осінньою мрякою.

Ці двоє людей не шукали усамітнення – воно саме їх знаходило. Та якби хтось проходив поряд і випадково підслухав їх розмову, то й так би нічого не зрозумів.

- …А я вибігаю з маршрутки в самісінький дощ і починаю балансувати серед тих імовірностей, де на мене жодна краплинка не потрапляє. Уявляєте, суха до під’їзду добігла! Мама аж здивувалася, - радісно підсумувала дівчина.

- Молодець, швидко вчишся! Але все ж я просив поки не робити цього там, де тебе хтось бачить, – похмуро пробурмотів старий.

Дівчина засміялася і махнула рукою, а тоді продовжила:

- Ну, і коли я стану справжньою чарівницею?

- Ти вже нею є. Вмієш багато більше, ніж решта людей.

- Та ні! Ви вчите мене ось три місяці, я знаю, як бачити імовірності і вибирати потрібні мені. Вмію більше сотні разів підряд викидати герба на монеті, нагрівати крижану воду в горнятці…

- Річ насправді дуже корисна.

- … і змушувати людей звільнити місце в трамваї.

- А цього поки теж робити не варто.

- О! Ще мені здається, що я змогла розпізнати Мовчуна в моїй кімнаті.

- Ну, цей принаймні нічого нікому не скаже.

- Та годі вам! – дівчина різко зупинилася і смикнула старого за рукав. – Чому ви аж такі обережні? Ми ж чарівники, можемо змінювати реальність, – аж закрутилася на місці і викрикнула: - Ми можемо все!

- Дурна ти, - повільно вимовив старий. – Сильна чарівниця… можливо, навіть мене перевершиш, але ще дуже недосвідчена.

- То вчіть мене! Ви розповідаєте багато, а показуєте так мало… Навіть мені самій пробувати забороняєте.

Старий зітхнув і почав погладжувати вуса. Врешті мовив:

- Ми вже про це говорили. Бачити імовірності – це ключ до сотень царств з дуже різними жителями. І деякі з них так втомилися від того, що в них ніхто не вірить, що просто вчепляться всіма руками за можливість хоч для когось бути Реальним…

- Ба більше, безліч їх вміють і самі плести павутину імовірностей, і шукатимуть мене, і нападатимуть, навіть не зі злості чи голоду, а просто через те, що їм ні з ким більше поборотися. Так, я це знаю! – перебила дівчина.

Старий здивовано підняв брови:

- То чого ж питаєш?

- Бо хочу нарешті почати робити щось важливе! Допомагати людям, боротися зі злом… Що ще там роблять чарівники?

Старий стенув плечима, склав руки за спиною і повільно пішов вперед. Дівчина здивовано кинулася за ним:

- Почекайте, то виходить, що ви злий чарвіник?

- Та ні… І добрим себе теж не назву, - розвів руками старий. – Чари – це вміння, дар, коли хочеш, який проте не означає те, що ти мусиш боротися проти поганців чи навпаки намагатися завоювати світ. Просто можеш робити певні речі, які іншим не під силу. Добро чи зло не бувають абсолютними, ти ніколи не вибереш сторону так, щоб не стояти трішки і на іншій.

- То що ж роблять чарівники?

Старий зупинився і усміхнувся:

- Те, що й усі люди – просто живуть!

Я йшла до виходу з парку, виборсуючись з решток павутиння туману. Попереду була вулиця, трамвайна зупинка, а за нею – мій до нудоти звичний день. Дім-університет-дім. І знову очікування, коли мене прикличе чарівник – а між його уроками, бувало, й тижні минали. Він був моєю манією, пристрастю – через той світ, який відкривав. Мама вже вирішила, що у мене з’явився кавалер; вона б дуже здивувалася, коли б побачила, як я бігаю на побачення до старезного діда.

На зупинці було безлюдно, я сіла собі на лавочку і опустила лице в долоні. Хотіла заплакати, та сліз не було, лише непереборна нудьга і безсилля. Що з того, якщо – за словами чарівника – я можу багато? Нестерпно! Це як відкрити в собі талант до співу і жити в країні, де всі лише тихо шепочуть. Несправедливо…

Повіяв вітер, я почала щільніше кутатися в плащ. Добре, що взяла його. Погода втрачала останні крихти лагідності і ставала дедалі жорстокішою. Вітер не вщухав, він штурхав мене з такою силою, що здалося, наче це жива істота, яка стоїть поруч. Я глянула вбік – і скам’яніла. Щось сиділо на лавці; прозоре, крізь нього було видно брудну стіну будинку і водночас можна було розгледіти переплетення органів усередині. Завершували картину тонкі крила, якими істота махала, черкаючи землю і здіймаючи хмарки пилу.

- Хто ти? – ледве вичавила з себе я.

- Крильник, - несподівано дзвінким голосом відповіло прозоре лице, на якому годі було розпізнати якісь риси.