2.

Літня спека насувалася на місто, проникала в кожен куточок – і врешті виявилося, що й ховатися від неї нема де. Стовпчик термометра намагався побити свої ж вчорашні рекорди; здавалося, сонце хотіло випалити все живе. Через це люди завмирали, засинали, залягали на дно заледве від полудня і аж до пізнього свіжого вечора, коли вже можна було вийти на вулицю, підставити спітніле чоло легенькому вітерцю і сказати: «Фу-у-ух, як жарко!».

Вже минула одинадцята ранку, а тому на вулиці виднілася лише одна самотня фігура. Це був старий; він повільно простував дорогою, яка просто топилася у запаху підв’ялених на сонці вишень. Вже захекався – а потрібно ще було піднятися на величенький горбок. Старість – не радість, навіть коли ти чарівник.

Раніше він часто роздумував, чого ж не сидиться йому в молодечому тілі, чому все-таки стає оцим сивочолим дідом. Відповідь прийшла не відразу, вона проявлялася спершу маленькими проблисками ідей, поступово чіткішала в мозку, аж поки не викристалізувалася в просту фразу – він дійсно був старим. Міг іноді чіплятися за молодість, натягаючи її, наче святкову одежу, яка, проте, більшість часу висить у шафі. Та й насправді він бачив набагато більше весен, ніж писалося у нього в паспорті.

Мабуть, колись він зрозуміє, що такий вік – річ і справді неможлива, а тоді прийде кінець. Але не зараз.

Старий нарешті опинився на вершечку горбка і стояв, відсапуючись. Попереду простягнувся цвинтар.

Він приходив сюди часто, відколи померла його стара. Нічим не примітна жінка, яка все ж була люблячою дружиною – і він за нею сумував ось вже добрий десяток літ. Старий зітхнув і проминув ворота цвинтаря.

Поклав на могилу квіти, завбачливо зірвані біля хати, посидів трошки на лавочці. Власне, йому подобалося тут бувати. Тихо, малолюдно, іноді взагалі забуваєш, де ти знаходишся і який зараз рік. Якщо є щось у цьому світі хоча б на перший погляд незмінне – то це кладовища!

Налетів теплий вітер, який приніс із собою вихор пилюки – і старий повільно піднявся. Вже потрібно було йти додому, та він все чекав, наче мав невідкладну справу, яку, як міг, відтягував на потім. Врешті зітхнув і попрямував вглиб цвинтаря.

Скоро доглянуті могили закінчилися, стежку почали заступати кущі ожини, які боляче кололи руки при спробах їх посунути. Старий оминув величенькі зарості кропиви і нарешті втрапив туди, куди йшов. Набурмосився, почав обтрушувати одяг від колючок, а між тим сумно поглядав довкола.

Поміж дерев розкинулася невеличка галявинка, посеред якої без жодного порядку лежали круглі камені, густо обліплені мушлями виноградних равликів. Здавалося б, це просто залишки якоїсь будівлі, або старих пам’ятників, або ще чого – загалом непотріб. Та старий знав, що тріщинки і мох на камінні спліталися в змістовні візерунки. Це був Цвинтар зневірених.

Чарівник почав помалу ходити від одного камінця до іншого, вигукуючи потрібних знаків. Отут знайшла свій спочинок сива сова Соломія. Старий усміхнувся: люди навіть легенду склали, що вона селиться в будинках, які скоро покинуть власники – але ніхто й не підозрював, що виживала їх з будинку сама птаха. З часом побільшало наглухо закритих горищ, а мешканці перестали вірити переказам старих сусідів – і сова зникла.

Поруч лежали майже всі знайомі йому Мовчуни. Старий згадав, як ці величенькі волосаті кульки любили причіплятися до самотніх людей, супроводжували їх усюди, а потім заходили з ними додому. Мабуть, тут би пасувала якась моторошна історія – але ні, Мовчуни собі просто вмощувалися в куточку і тихо спостерігали за хазяїном. Що творилося в їх волосатих головах залишалося для чарівника загадкою й по нині – бо не любили вони розмовляти, і все тут! На те й Мовчуни…

Нарешті старий зупинився біля потрібного камінця, на якому приклеїлося з десяток равликів. Почувши його кроки, маленькі мушлі заворушилися, і з кожної висунулося дівоче лице.

- Згадай! Згадай! Згадай!.. – тихо зашелестіли вони.

- А ви зробили те, що я просив? – поцікавився чарівник.

- Звісно! Звісно! Звісно!.. – загомоніли дівчата, а тоненькі руки вже змітали останні пилинки і поправляли мох.

Старий придивився – і дійсно гарна робота. Згари таки майстрині на всі руки (вони їх мали дійсно багато). Тим часом дівчата-равлики не вмовкали:

- Згадай! Згадай! Згари зголодніли!

Старий усміхнувся, пошуках в кишенях і висипав на камінь жменьку солі, до якої відразу ж потягнулися тоненькі рученятка. Налаштувавшись на хвилю, прошепотів:

- Згари заслужили!

Думками чарівник був вже далеко. Він сумував, шкодував, бажав змін, а юна і допитлива частина його свідомості цікавилася, які будуть Згари без мушель. Старий неуважно піднявся, ще раз подивився на камінь, на якому тріщини спліталися в хитромудре зображення кажаноподібної почвари.

- Бувай, Тіньожере... – мовив перед тим, як рушити геть.

Розвернувся – і зіткнувся з чимось знайомою йому дівчиною.

Цілий день мене переслідувало відчуття нереальності. Здавалося, що ж дивного в тому, що я бачу перед собою: давно знайомі вулиці, люди, будинки, автомобілі. Але поки я добралася до університету, відчуття зростало, міцніло і набувало тривожного відтінку. Врешті я не витримала і на нудній, вже передостанній в семестрі парі шепнула своїй сусідці: