1.

Цьогоріч настрій у весни змінювався наче у вибагливої панянки: вона то тішила майже літнім теплом, то вкривала дерева інеєм і запорошувала тротуари снігом.

 Кленучи погоду за такі неприємні сюрпризи, я йшла на зупинку, кутаючись в найтепліший светр, який тільки у мене був. Трамвая не було. Через п’ять хвилин я вже доволі інтенсивно пританцьовувала на холоді, хоч і розуміла, що мої старання зігрітися даремні. Весна-красна наче відчула, що в мене на думці, і сипонула дрібненьким дощиком – щоб загартувати характер.

Врешті-решт приїхав трамвай; натовп, який встиг зібратися на зупинці, зустрів його бурхливішими оплесками, ніж на концерті фанати свого кумира. Потік людей заніс мене всередину цього музейного раритету, і я навіть змогла відшукати вільне місце. Сіла. А на наступній зупинці зайшов він.

Далі логічно було б описати красивого парубка, який відразу ж полонив моє серце. Але це історія не про дурні дівочі фантазії у транспорті. У трамвай зайшов чарівник.

Власне, я не знала, ким він був. Старенький дідок з сивою чуприною і просто розкішними вусами, які переходили в густі бакенбарди. Тримався він прямо і з гідністю; коли я йому місце звільнила, подякував за це виваженим кивком. Старий собі сидів, а я стояла поруч і дала волю своїй фантазії.

Чомусь відразу ж і вирішила, що він чарівник. Бо до такої непересічної зовнішності не вистачало лише крислатого капелюха і вузлуватого ціпка (чи що там зараз у магів у моді?). Мабуть, він їде у своїх якихось чародійських справах, може, помагати знедоленим, чи боротися з силами темряви, як от злою контролеркою, яка вишукувала в лісі пасажирів непоодиноких «зайців». Або ж…

Оголосили мою зупинку, я поспішила на вихід – і думка зникла, розчинилася у галасі вулиці. А чарівник поїхав собі далі трамваєм назустріч якимось незвичайним пригодам.

Старий їхав на пошту перевірити, чи нема листа від дочки. Потім потрібно буде зайти на базар, купити найдешевших яблук – він жити без них не міг, бувало, останні гроші на них витрачав. Опісля придбає в кіоску свою газету і дорогою додому в трамваї нашвидкуруч перегляне її. Повернеться до свого маленького будиночка, дивитиметься телевізор – ось так мине його день, якщо не станеться ніщо Цікаве.

До пошти залишалося ще дві зупинки. Старий повільно обвів очима переповнений вагон. Заклопотані, змучені люди, хтось напівдрімав, тримаючись за поруччя, якісь дівчата істерично сміялися, десь хникала дитина. Чоловік спереду переглядав новини у своєму телефоні, жіночка поруч виголошувала останнє напутнє слово синові-школяру. А позаду якийсь хлопчина тишком-нишком відкривав замок її сумки.

Старий побачив, що може бути далі. Хлопець успішно виймає гаманець і тікає. Краде телефон, але його ловить дебелий чолов’яга. Не може нічого витягнути – і шукає нову жертву. Або просто вшивається геть з трамвая. Варіантів було без ліку. Від рою шершнів, який починав жалити крадія і до влучного падіння метеорита точно в тім’я хлопцю. Старому найбільше сподобався той, в якому сумочка виривається з рук жіночки і агресивно клацаючи замком кидається на горе-злодія. Проте вигляд скривавленого хлопця без руки не надто б підняв настрій пасажирам на початку робочого дня.

Врешті старий зробив свій вибір.

Час неначе зупинився. В такі миті він відчував себе павуком. Спокійно і виважено повз по сітці імовірностей, відтинаючи усі, які йому не підходили. На останніх двох старий вже балансував, наче канатоходець, але врешті вибрав ту, яка була більше до вподоби. Похитнувся і впав у щойно втілену реальність.

Трамвай різко зупинився. Пасажири почали падати, наче кісточки доміно: спершу дві намальовані дівиці, яким було важко встояти на височезних підборах; під їх вагою заточився сонний чоловік і повис на плечі потужної на вигляд жіночки, яка, вже сама хилитаючись, погрожувала зачавити собою половину вагону. Ступивши крок вперед, вона таки втрималася, але цим рухом зачепила величезну картату сумку бабусі, що сиділа біля вікна. Після цього трамваєм покотилися великі бульбини і не менші прокльони старої. Одна з картоплин влучила просто під ноги злодійкуватому хлопчині, він перечепився через неї і беркицьнувся вниз, при цьому з кишені куртки висковзнув його ж телефон і вилетів просто в щілину між дверима. То ж давно відомий факт, що трамваї ніколи не зачиняються наглухо щоб не перешкоджати одвічному єднанню людини і природи.

Старий задумано дивився на хлопця, який прикипів до дверей і вибіг на першій же зупинці, і чухав сиву потилицю. Під час штовханини хтось (чи не потужна жіночка?) добряче штурхонув його по голові – а він не помітив такої імовірності. «Старію, – подумав собі. – Чи то зір втрачаю, чи уважність?..»

Але наступною була його зупинка – і старий, покректуючи, почав вибиратися з трамваю, і думка, яка було почала вже його непокоїти, вилетіла з голови і загубилася десь між пасажирами.

Маленький будиночок дивився на вулицю сліпими темними вікнами. Старий зітхнув і заскрипів хвірткою. Мощена вже трохи скособоченим камінням стежка вела його крізь садок до дверей. Була весна, і безлисті дерева з покрученими стовбурами могли б налякати якусь надто вразливу особу. Колись давно сусіди щиро співчували старому, що на його подвір’ї «ніц доброго не росте, а тілько ті-во ломаки, як змії, звиваються». Дідо щиро запевняв, що то, певно, землі чогось бракує – а сам крадькома усміхався у довгий вус, бо то ж він сам створив такий дивний сад. Тішився, як дитина, від його моторошної краси, а ще більше від того, як пізні перехожі, бува, лякалися химер, які ввижалися їм у покрученім гіллі.