Частина 3

Уляна

Я так довго його чекала. 

Кожні свята, усе літо видивлялась, шаріючи питала у знайомих та друзів. Все чекала і надіялась. Яка дурна! 

І сторінки у соцмережах роздивлялась, кусаючи губи. Стільки дівчат! І з кожною він так радісно посміхався, що серце кровоточило.

Так я й жила три роки: дивилася збоку на його життя, плакала ночами і все ж таки чекала. А потім зустріла Марійку. Вона тільки повернулася з столиці і зустріла там мого Сашка. Подруга розповіла мені усе, що бачила.

– Вам потрібно поговорити. Обидва страждаєте. Він має надію, що знайде тобі заміну, а ти… сама знаєш.

Марійка поклала на стіл поруч зі мною аркуш паперу з адресою Сашка.

Я була згодна з нею, нам потрібно поговорити. Так більше не може бути! Але я все ж мала жіночу гідність. Бігати за хлопцем було соромно. Але ж можна просто випадково зустрітися? Стати його сусідкою, наприклад. 

Щоб здійснити цей план, я знайшла роботу у Києві. Одному з івент-агентств сподобалось моє резюме, і мене взяли як штатного фотографа. Як же я хвилювалася! А раптом він закохався? Чи змінив житло? 

Коли у день переїзду я побачила його друга, то заспокоїлась. Сашко поряд, ми обов'язково зустрінемося.  Не сьогодні, так завтра. А поки що можна подружитися з Сергієм. Друзі Сашка і мої друзі. 

Сергій виявився чудовим хлопцем. Усі мої тривоги щезли поряд із ним. Він був таким турботливим і уважним. Знав стільки всього цікавого і так дотепно жартував. Я і схаменутися не встигла, як стала задивлятися на нього як на хлопця. Мені було цікаво доторкнутися до нього і зрозуміти, що я відчуваю. Це було якесь божевілля. Я ж кохала Сашка. Начебто. Чотири роки чекала на нього. Але мене так тягло до Сергія. Це не була пристрасть чи кохання, а щось інше. Те, що я ніколи не відчувала і ніяк не могла зрозуміти.

Поряд із Сергієм мені було так тепло, затишно, спокійно, ніби я вдома і нічого поганого статися просто не може. Я постійно згадувала Сергія, а не Сашка.

Наше побачення, як бомба, розірвало мій світ. І річ була не у прогулянці чи ресторані, а у тому, як я себе відчувала поряд із Сергієм. Ніби я стала цілісною. Ніби знайшла свою половинку. 

Це лякало і приваблювало. Я не хотіла, щоб це відчуття зникало, і вирішила пливти за течією. Хай буде так, як буде. Хай сама доля веде мене.

І я ні про що не пожалкувала. 

Навіть тоді, коли Сашко зустрів мене.

Навіть зараз, коли він стоїть біля моїх дверей із квітами.

– Уля, я кохаю тебе. Пробач за все. Давай спробуємо ще раз.

Такі рідні очі дивилися на мене з ніжністю та надією, але моє серце більше не тремтіло.

– Пробачаю, але нічого пробувати не хочу. Я з Сергієм.

– Облиш! Скільки ви разом? Місяць? Це не справжнє кохання, не те, що було в нас. Я ж твій перший чоловік. Ми були разом майже рік. Ми кохали…

Слухати усе це немає сил. Так боляче. Так шкода ту маленьку Улю, котра кохала усім серцем, котра мріяла і сподівалась, чекала та пробачала. 

– Усе це в минулому. Я тебе більше не кохаю.

– А його ти кохаєш? Мала, ну що ти кажеш. Ти ж не могла мене забути.

Сашко схопив мене за руку і показав тату:

– Дивись! Це ж наше кохання. Воно тут, поряд. І я також тут!

Мій погляд опустився на зап'ястя.  Гарне тату, показує силу мого кохання. Я, незважаючи на страх, зробила його. Сама не вірила, що зможу. А що Сашко зробив заради нас? Нічого. 

– Так. 

Я с гіркою посмішкою погладила тату.

– Що “так”? – не зрозумів Сашко.

– Так. Я кохаю Сергія. Прощавай.

Я без жалю зачинила двері і посміхнулась. Минуле залишилось там, за дверима, а моє щасливе майбутнє тут, поряд.

– Хтось приходив?

З ванної кімнати вийшов Сергій у одному рушнику. Який же він гарний, жаданий і…

– Я тебе кохаю.

Чоловік застиг на мить, а потім притиснув до себе.

– Я теж тебе кохаю. З першого погляду.