Частина 2

Сашко

Мабуть, весна цього року була дуже романтичною. Навколо мене всі закохувалися. Оленка почала зустрічатися з якимось йолопом. Тому я вже тиждень не мав змоги не те що з’їсти її фірмовий пиріг, а навіть сходити з нею до кіно. Ми ніколи не пропускали фільми Марвелу, тому я купив два квитки. Хто ж знав, що вона не відповість на мої дзвінки? В телефоні я мав велику кількість контактів гарних дівчат, але всі вони були для іншого дозвілля.

Як так сталося, що я зустрів тільки двох цікавих дівчат у своєму житті? В мене ж було безліч коханок, але тільки з Улею та Оленою мені подобається розмовляти, переглядати фільми, кататися на роликах. 

Останнім часом я багато разів згадував своє перше шкільне кохання. Мою ніжну та сором’язливу Улю. Вона була такою недосяжною, немов янгол. Я боявся до неї доторкнутися, забруднити своїм жаданням, а вона летіла до мене, немов метелик на світло. Що ж, я мав рацію. Мій вогонь не обігрів, а спричинив лише страждання. Її заплакане обличчя та погляд, повний болю, назавжди залишиться зі мною. 

Як там вона зараз? Кохає когось іншого? Щаслива? Чи, може, чекає на мене? Ці питання постійно з'являлися в моїй голові, але я відганяв ці думки. 

Зайти до Фейсбуку та переглянути її сторінку - що може бути простіше? Але я знав: якщо зроблю це, то повернусь до минулого. Стосунки на відстані не для мене. Не хочу ображати Улю зрадами. 

А це означає, що потрібно забути шкільне кохання та зателефонувати ще раз Олені.

Подруга не відповіла ані на дзвінки, ані на повідомлення, тож мені лишилося тільки піти самому. Настрій був на нулі. Весна на вулиці не радувала своїм сонячним теплом та веселим гаміром. Усі були по парах. Навіть завжди стриманий та вдумливий Сергій стрибав поряд зі своєю Ляною, зникаючи на декілька днів. Друг виглядав непристойно щасливим. Я радів за нього, але відчував самотність. Хоч би вже познайомив мене з цією чарівною сусідкою, котра зачарувала його. Можливо, вона теж вміє пекти такі ж смачні пироги, як у Оленки? Чи вміє грати у Зельду? 

З такими невеселими думками я зайшов до ліфту, щоб через два поверхи він зупинився і я зустрів її.

– Уля?

Я впізнав її одразу. Та ж сама фігура, довге золотисте волосся, великі блакитні очі, пухкі уста. 

– Уля!

Я схопив її за руку і притягнув до себе, не даючи втекти. Куди ж вона зібралась, дурна? Втекти від мене? Нізащо не дам!

– Ти чого, мала? 

Я обережно доторкнувся до обличчя і подивився в очі коханій. Чотири роки пройшло, а я так само тремчу біля неї. Бажаю її. Люблю. 

– Відпусти.

Так тихо промовила вона, що я посміхнувся.

Вона також мене кохає. 

– Ні. 

Я підняв її долоню та поцілував у самісінький центр, а потім мої губи накрили тату, яке вона вибила на зап'ясті руки. Китайський ієрогліф “кохання”, на згадку про нас. 

– Відпусти!

Вона кішкою вистрибнула з моїх обіймів, але у тісному ліфті подітися їй було нікуди. Очі спалахували, немов блискавки, а її погляд обіцяв мені усі смертні кари. 

Але я радів. Вона поруч, не буде стосунків на відстані. Будемо тільки я і вона. Тепер вже назавжди. 

Ліфт зупинився, і я вже простягнув руку, щоб ухопитися за Улю, але вона різко вистрибнула і опинилася в обіймах Сергія. Ох, мала, ну куди ж ти так поспішаєш?

– Дякую, що спіймав!

Я посміхнувся другові, але у наступну мить мені стало не до веселощів.

– О, привіт. А ви вже познайомилися? 

Сергій насупився, дивлячись, як Уля пригортається до нього.

– Ляно, ти чого? Щось трапилось?

– Ні, просто дуже сумувала за своїм хлопцем. Ти ж ночував сьогодні не зі мною.

Її ніжний голос звучав не для мене, і закоханими очима дивилась вона на мого друга. 

Я згадав усе, що розповідав мені Сергій. 

Талановитий фотограф.

Приїхала до Києва з невеликого містечка на Полтавщині. 

Любить зелений чай, не п’є каву.

Звуть Ляна.

Моє серце мало щось відчути. Зрозуміти, що це ж моя Уля. Моя!

Але… ось мій друг тримає в своїх обіймах мою кохану.

Руки стиснулися в кулаки. Як же я злився сам на себе! І на цю дурну весну.