Частина 1

Сергій

Вдача повернулась до мене дупою. На роботі було самісіньке пекло: боротьба за місце головного лікаря торкнулась кожного. Медичний персонал шепотів, а не працював. Це злило. Я звик до робочої атмосфери, до злагодженості, а зараз усе розсипалося, неначе замок із піску. Як же шкода, що Іван Степанович вийшов на пенсію. При ньому була дисципліна, а зараз казна-що!

Ще й Катруня. Забути колишню стало складно, коли мій колега взяв її до себе медсестрою. Кожен день бачити її, чути її голос, йти коридором і відчувати запах її парфумів… та згадувати ту мить, коли я застав її за зрадою. Знов і знов поринати у той вихор відчуттів та розуміти, що з тебе робили дурня. 

Але зараз на мене дивилась інша дупа. Гарна така, обтягнута джинсами, на вигляд така солодка. Долоні так і зачесались, щоб погладити її. 

– Привіт!

Сіднички зникли, з’явилась уся дівчина, діставши з багажнику машини величезну коробку. Сонце немов прожектор світило на незнайомку. Мені забракло дихання. Яка вона гарна, неймовірно чарівна. А ця посмішка… Моє серце шалено заторохтіло у грудях, а розум вмить узяв відпустку - нічим іншим подальші події того вечора пояснити я не можу.

– Привіт. Я Сергій, а ти?

– Нова сусідка, Ляна. Ось, в’їжджаю.

Дівчина махнула у бік старенького авто, яке було ущерть зайняте коробками та сумками. 

– Допомога потрібна? Звісно, потрібна! Давай сюди цю коробку.

Дівчина розгубилась, а я без зайвих питань забрав з її рук тягар.

– Тут, мабуть, книжки?

Я підкинув легенько коробку, прикидуючи, що там.

– Ні, моє приладдя для роботи. Обережно! -- її пальці торкнулися моєї руки, і мене немов струмом вдарило. –  А ти нікуди не поспішаєш? Твоя дівчина не стане ревнувати, що ти іншій допомагаєш?

Я посміхнувся. Мені подобались її питання. 

– Мене ніхто не чекає, дівчини не маю. Поки що.

Ляна зашарілася, а моя посмішка стала ширшою. Така цнотлива. Вона не стане гратися почуттями, не зрадить і … я ще не знав її, але вже відчував: вона - та сама. Ніколи не вірив у кохання з першого погляду, думав, це нісенітниця якась, а зараз сам себе не впізнавав. Куди зникли мої розважливість та здоровий скепсис?

***

Додому я прийшов пізно ввечері. Занадто пізно, щоб цього не помітив Сашко.

– Ого, – присвиснув друг, дивлячись на годинник. – Ти що, ходив на побачення? 

– Затримався на роботі.

Мені чомусь зовсім не кортіло розповідати про нашу чарівну сусідку. Я знав Сашка вже чотири роки. Коли я закінчував навчання, до нашого медичного перейшов новенький першокурсник. У кінці навчального року вже не було місця у гуртожитку, а винаймати квартиру у Києві дуже дорого. Кімнату зняти можна, але біля універу нічого не було. Тоді моя сестра і попросила за одногрупника. На той час я вже мав власну квартиру, спадок від бабусі. Оленку батьки не відпускали у самостійне життя, тому вона жила з ними. А Сашко їй дуже подобався, вона закохалась у нього. Я ж вирішив тримати “ворога” близько, тому і взяв до себе сусіда. 

Оленка йому подобалась тільки як подруга. Він був чемним з нею, завжди допомагав у навчанні, радів її компанії та пирогам, котрі сестра пекла для нас. І все на цьому. Його приваблювали інші дівчата. Багато інших дівчат. Я не встигав запам'ятовувати їх імена. Оленка перехворіла Сашком, а я знайшов найліпшого друга. 

Сьогодні я вперше в житті не сказав йому правди. Не тому що не довіряв чи вважав, що він буде залицятися до Ляни, а тому що сьогоднішній вечір був дуже особистим для мене.

Це був вечір одкровення. Я знайомився з дівчиною, відкривав її, ловив погляд і посмішки. Ми сміялися разом, вечеряли, розмовляли на тисячу різних тем. Я вбирав її, вростав у неї і не вірив самому собі.

Невже я знайшов свою долю?

Наступна зустріч із Ляною тільки підтвердила моє відчуття, і я несподівано для самого себе запропонував їй піти на побачення. Просто у ліфті, коли ми їхали з восьмого поверху на перший. 

Дівчина посміхнулась і відповіла згодою. Увесь день я літав на крилах кохання. Мене вже не турбували труднощі на роботі, зустрічі з Катрунею, навіть те, що я побачив її поцілунки з моїм колегою Кирилом.  Хай будуть щасливі разом. Тому що я був дуже щасливим і радісним. Сьогодні я маю побачення з найкращою дівчиною у світі. Я приклав багато зусиль, щоб усе пройшло чудово. Мені не хотілося бути банальним. Ляна заслуговує на казку. 

Тому я звернувся за порадою до майстра по дівчатам - до Сашка. Він видав мені величезний перелік гарних місць для прогулянок та перевірених ресторанів. Я довго вивчав усе, поки мені на очі не потрапив парк Кіото. Саме те, що потрібно!

Ляна фотограф. Я бачив її роботи. Вона полюбляє знімати пейзажі та портрети. Думаю, в цьому незвичному парку її багато що привабить. Також я бачив тату - ієрогліф у неї на руці. Можна буде запитати, що він означає. А головне, поряд є гарний ресторан. Хоча там подають страви європейської кухні, там дуже затишно і спокійно, як і в японському парку.

Все пройшло ще краще, ніж я очікував! Ми розмовляли поглядами, були на одній хвилі, а коли я проводжав її додому, то отримав не тільки гарячий поцілунок, а і божевільну ніч. 

Я тримав у обіймах своє щастя і не вірив. А ще боявся до тремтіння в руках втратити.

– Ляно. – я доторкнувся до дівчини, яка лежала на моєму плечі, – Я хочу, щоб ми були разом. Хочу назвати тебе своєю.

Говорити про кохання було зарано. Не для мене. Я вже все вирішив, а от Ляна.. Її така швидкість могла налякати. Тому я стримався і не сказав, що кохаю.

Дівчина посміхнулась та ніжно поцілувала.

– Я вже твоя, дурню. 

– Моя.