Розділ 1

Щороку перед новорічними святами я додаю цьому місту магічного настрою. Учора тут була порожня вулиця, а вже сьогодні стоїть моя крамничка. Лише на тиждень. Усього сім днів, щоб жителі міста встигли придбати обереги, прикраси, відвари та зілля.

Під ногами рипить дерев’яна підлога, коли я дістаю з шафи пляшечку трав’яного відвару для здійснення мрій. Надійно стискаю її у руці, щоб вона не вилетіла від необережного руху.

— Додай кілька крапель у склянку з водою та подумки промов своє бажання. Після того як вип’єш, бажання здійсниться протягом місяця, — я надійно пакую замовлення й передаю його молодій дівчині, яка аж світиться від щастя, дивлячись на покупку.

— Я така вдячна за твою роботу! Дуже хвилювалася, що не встигну до закриття, — посміхається вона. — Чому ти працюєш лише тиждень за весь рік? Я б хотіла частіше купувати магічні речі.

Дівчина дістає з кишені кілька золотих монет і кладе їх на прилавок.

— Протягом року я багато подорожую, збираю трави і виготовляю товар. Це моя новорічна традиція, — відповідаю на найпоширеніше запитання. 

Майже кожен постійний покупець радить мені працювати частіше, але тоді ця новорічна казка втратить свій шарм. Мій магазин унікальний саме тому, що працює дуже рідко.

Дівчина киває, ніби хоче запитати ще щось, але не може обрати правильні слова, тож просто дякує ще раз і, притискаючи покупку до грудей, зникає за дверима. Дзвіночок над входом тихо дзенькає, і крамниця знову наповнюється спокоєм та запахом мого апельсинового чаю.

Пальцями торкаюся улюбленої чашки й повільно оглядаю простір, зупиняючись поглядом на маленькій ялинці в кутку крамниці. Цього року я прикрасила її не іграшками, а мініатюрними флакончиками з настоями та мішечками з травами. У повітрі змішуються запахи хвої, меду й теплого воску, а світло ліхтарів відбивається у скляних пляшечках, роблячи полиці схожими на зоряне небо. Я підходжу до вікна й захоплено спостерігаю, як сніг повільно кружляє у світлі ліхтарів і м’яко лягає на бруківку. Спираюся плечем на раму, стежу за сніжинками, що летять одна за одною, і лише тоді роблю кілька неквапливих ковтків чаю. Тепло приємно розливається всередині, а знайомий цитрусовий присмак додає святкового настрою.

Ще кілька хвилин я насолоджуюся спокоєм, аж поки не помічаю, що сніг раптово стає надто густим і важким. Масивні снігові пластівці летять хаотично й залітають у щілину під підвіконням. Завиває поривчастий вітер і б’є у вікно, змушуючи скло тремтіти. Зовні місто швидко перетворюється на білу пустелю — нічого не видно далі ніж на два кроки.

Я знову піднімаю чашку до губ і раптом помічаю силует у хуртовині. Хлопець пробирається крізь заметіль. Його кроки виглядають чіткими та впевненими навіть попри сніг, що летить йому в очі й заважає йти. Він зупиняється, розглядає місто навколо, ніби шукаючи порятунку від негоди, а тоді піднімає погляд і помічає мою крамничку. Кілька широких кроків по хрусткому снігу — і він уже відчиняє двері, впускаючи в мій простір морозне повітря. Краплі снігу падають з його плечей на підлогу, і на хвильку все в мені стихає. Я ніби зачарована дивлюся на хлопця, ковзаючи поглядом по ньому й запам’ятовуючи кожну деталь та рух.

Незнайомець високий, чорнявий, напевно, на кілька років старший за мене. Він роззирається по крамниці, ніби обережно знайомиться з новим світом. Волосся все ще трохи розтріпане і вологе від снігу. Його погляд блукає полицями, заставленими до стелі: зілля в пляшечках усіх відтінків бурштину й меду, коробочки з підписами від руки, згортки трав, перев’язані нитками. Він подумки читає написи на етикетках, усміхається й повертається у мій бік. Ми зустрічаємося поглядами, і хлопець теж на мить завмирає.

Я різко заплющую очі, змушуючи себе вийти з дивного трансу, і повільно вдихаю повітря, перезавантажуючи думки. 

Хлопець знімає рукавицю й кладе її на край прилавка, ніби вирішив надовго затриматися. 

— Мене звати Вадим, — тихо каже він, витираючи сніг із плечей. 

— Тея, — відповідаю, злегка ніяково усміхнувшись. — Ти стоїш так, ніби маєш час, — кажу після короткої паузи, коли тиша починає набридати.

Вадим злегка змінює положення, переносячи вагу на іншу ногу, і ще раз оглядає крамницю. 

— Уперше за сьогодні, — відповідає. — І, здається, я знайшов місце, де його можна витратити.

Хлопець тихо хмикає, помітивши мою ялинку в кутку, і робить кілька кроків углиб крамниці. Він уважно розглядає полиці та зупиняється біля столика з невеликими коробочками, бере одну до рук і крутить її у долоні. — Це теж зілля? — запитує, перевертаючи коробку. — Ні. Це оберіг на спокійний сон, — відповідаю, спираючись ліктями на прилавок. — Працює краще, ніж чай з меліси. Особливо якщо в голові постійно крутяться списки справ. — Тобто не від безсоння, а від думок? — підсумовує Вадим. — Саме так.

Він ставить коробочку на місце й тягнеться до іншої полиці. 

— А це? — показує на тонкий флакон із темною рідиною. 

Я нахиляюся трішки вперед, щоб краще бачити колір рідини. 

— Для вдалих рішень. Не змінює життя, але допомагає не сумніватися у виборі. 

— Шкода, — з усмішкою каже він. — Я б не відмовився від чогось радикальнішого. 

— Таке теж є, — відповідаю, розпливаючись у задоволеній посмішці. — Але не з полиці.

Він зацікавлено піднімає брову, а я обходжу прилавок, стаю поряд із ним і киваю на невелику дерев’яну скриньку збоку. 

— Якщо не знаєш, з чого почати, можеш зіграти в лотерею. 

— Лотерею? — він підходить трохи ближче. 

— У магічній крамниці? 

— Найчесніша з усіх, — кажу, грайливо підморгнувши. — Випадковість вирішує за тебе.

Він нахиляється, розглядає скриньку і переводить погляд на мене. 

— А якщо виграш мені не сподобається? 

— Тоді скажеш, що це не твій день, — відповідаю. — Але зазвичай людям подобається.

Між нами зависає коротка пауза. 

— Гаразд, — Вадим дістає з кишені монету й кладе її поруч зі скринькою, ніби передумати вже не збирається. — Сьогодні я готовий довіритися випадковості. Люблю ризикувати.