У невеликому старовинному селі Сортники, де вузенькі вулички перепліталися між старими деревами, а майже кожен мешканець знав сусідів по імені, життя завжди здавалося спокійним і передбачуваним. Тут люди прокидалися рано, ходили на роботу, обговорювали новини біля магазинів, а вечорами збиралися на подвір'ях. Проте за цією звичайною сільською тишею ховалася таємниця, про яку ніхто навіть не здогадувався. Останнім часом у Сортниках почали зникати люди. Спочатку пропала Яна Узьвер, молода жінка, яка мешкала неподалік центру села. Її рідні повідомили поліцію, розповіли, що Яна нікому не погрожувала, не мала серйозних конфліктів і ніколи не зникала без попередження. Поліція перевірила її будинок, опитала знайомих, сусідів і колег, але жодної зачіпки не знайшла. Минуло кілька днів, і зникла Міола Ольковська. Потім Валерія Дуба, за нею Офрина Камульник, Дамир Жернік та Олег Балдін. Шестеро людей зникли за відносно короткий час, і село поступово охопив страх. Люди почали боятися залишатися самі, зачиняли хвіртки на замки, а вечорами намагалися не виходити з дому. Усі обговорювали зникнення, але ніхто не міг пояснити, що саме відбувається. У цьому ж селі жила Асті Марцинська — жінка з добрим серцем, уважним поглядом і незвичайною здібністю, про яку знали лише найближчі. Вона мешкала разом із чоловіком Павлом та двома дітьми: п'ятирічним Антіном і трирічною Ольгою. Павло працював сімейним лікарем у місцевій лікарні. Він був спокійним, розсудливим чоловіком, який дуже любив дружину, але зовсім не схвалював її дивовижного дару. Асті могла бачити людей, які зникли безвісти. Вона бачила їх не уві сні й не у власній уяві. Вони з'являлися перед нею так само виразно, як звичайні перехожі: могли стояти біля дороги, дивитися з вікна покинутого будинку або проходити повз неї на вулиці. Інколи вони намагалися щось сказати, інколи просто дивилися на неї з таким відчаєм, що Асті ще довго не могла забути їхні обличчя. Вона не знала, чому саме має таку здібність, але вже не раз допомагала знаходити людей, яких вважали безнадійно зниклими. Щоправда, кожне таке видіння забирало в неї сили. Після нього починала боліти голова, темніло в очах, з'являлася слабкість, а інколи вона навіть втрачала свідомість. Павло неодноразово просив її не втручатися в подібні справи. Він не вважав дружину божевільною, ніколи не сумнівався в тому, що вона бачить, але боявся наслідків. Одного вечора Асті стояла на кухні біля вікна й дивилася на темну вулицю. Павло повернувся з лікарні, зняв куртку та помітив, що дружина знову задумалася. — Асті, ти знову про ті зникнення думаєш? — запитав він, сідаючи за стіл. — Павле, ти чув, що сьогодні родичі Олега Балдіна знову приходили до поліції? Вони вже не знають, куди звертатися. — Чув. Усе село тільки про це й говорить. — Я відчуваю, що можу їм допомогти. — Ні, — одразу відповів Павло. — Навіть не починай. Ти пам'ятаєш, що було минулого разу? Ти два дні ледве з ліжка вставала. — Але ж там люди! Шестеро людей, Павле! Вони можуть бути живі, можуть чекати на допомогу. — А хто подумає про тебе? А хто подумає про наших дітей, якщо ти знову знепритомнієш? Асті нічого не відповіла. Вона розуміла чоловіка, але водночас не могла просто забути про тих, кого бачила. Тієї ночі, коли Павло вже спав, Асті прокинулася від дивного відчуття. Їй здалося, що хтось стоїть біля дверей спальні. Вона повернула голову й побачила молоду жінку з блідим обличчям, довгим волоссям і сумними очима. Це була Яна Узьвер. — Асті... — ледь чутно промовила вона. Асті різко підвелася. — Яно? Де ти? Що з тобою? Жінка простягнула руку, але замість відповіді лише прошепотіла: — Старий будинок... Троянські... Не довіряй їй... Після цих слів видіння зникло. Асті відчула, як по спині пробіг холод. Вона знала, що Яна не просто так назвала це прізвище. Троянські. У Сортниках була одна жінка з таким прізвищем — Маргарита Троянська. Її знали майже всі. Вона була привітною, люб'язною, завжди посміхалася, віталася з людьми й охоче пропонувала допомогу. Особливо часто її можна було побачити біля поліцейського відділку. Коли зникла перша людина, Маргарита прийшла туди з пирогом, співчутливо розпитувала про справу й казала, що готова допомогти чим завгодно. Після другого зникнення вона знову з'явилася біля поліцейських, розповідала, як переживає за село, і навіть пропонувала обійти сусідні вулиці. Здавалося, вона була однією з небагатьох, кому справді небайдужа доля зниклих. Але Асті знала дещо інше. Вона не раз помічала, як Маргарита дивиться на людей. За її усмішкою інколи ховалася така холодна злість, що навіть випадковий погляд викликав тривогу. Асті пригадувала, як Маргарита колись говорила про сусідів, які придбали новий автомобіль, і з неприязню зауважила, що деяким людям надто щастить у житті. Вона заздрила чужому щастю, чужим сім'ям, достатку та спокою. Та тоді Асті навіть не могла уявити, наскільки далеко здатна зайти ця жінка. Наступного ранку Асті відвела дітей до дитячого садка й вирушила до місцевої поліклініки, де хотіла поговорити з Мариною Ясонською. Марина була однією з поліцейських, які займалися справою зниклих. На відміну від деяких колег, вона мала гарну інтуїцію та вміла помічати дрібниці. Асті застала її біля службового кабінету. — Марино, можна з тобою поговорити? — Звичайно. Щось трапилося? — Я думаю, що знаю, де можуть бути зниклі. Марина уважно подивилася на неї. — Ти маєш якісь докази? — Поки що ні. Але я бачила Яну. Вона сказала мені про старий будинок Троянських. Марина на мить замовкла. — Асті, ти розумієш, що говориш про Маргариту Троянську? — Так. — Вона постійно приходить до нас, допомагає, розпитує, приносить їжу. Чесно кажучи, я не бачу причин її підозрювати. — Саме тому вона й небезпечна, — тихо відповіла Асті. Марина ще раз подивилася на неї, тепер уже уважніше. — Я не знаю, що саме ти бачиш, але в тебе дуже серйозний вигляд. Я поговорю з Марком. Слідчий Марк Мичурок уже кілька тижнів намагався знайти хоч якусь зачіпку. Він був досвідченим, уважним і не любив робити поспішних висновків. Коли Марина розповіла йому про слова Асті, він спочатку лише насупився. — Вона бачила зниклу жінку? — Так, і та назвала старий будинок Троянських. — Це все? — Поки що. — Марино, ми розслідуємо шість зникнень. Нам потрібні докази, а не припущення. — Я знаю. Але я думаю, що варто хоча б перевірити адресу. Марк погодився, але попросив поки що не повідомляти Маргариту. Тим часом Поліна Даціна та Олег Тярник поставилися до слів Асті скептично. Коли Марина переказала їм розмову, Поліна тільки похитала головою. — То тепер будемо шукати людей за привидами? — сказала вона. Олег засміявся. — Можливо, наступного разу нам скажуть, що зниклі сидять на хмарі й чекають, поки ми їх знайдемо. Марина не підтримала їхнього жарту. — Посміхайтеся скільки хочете, але я хочу перевірити будинок. У той самий день Маргарита Троянська сиділа у власній вітальні й дивилася на стару фотографію. На ній були зображені її покійні батьки — Ірина та Орест Троянські. Саме вони колись володіли старим будинком на околиці Сортників. Після їхньої смерті Маргарита залишила його собі. Для місцевих це був просто занедбаний будинок, який поступово руйнувався. Для неї ж він став місцем, де вона ховала свої страшні таємниці. У підвальному приміщенні перебували всі шестеро зниклих. Яна, Міола, Валерія, Офрина, Дамир та Олег. Вони були живі, але перебували в жахливих умовах, не знаючи, чи колись побачать рідних. Маргарита заходила до них, говорила з ними, інколи приносила воду та їжу, але ніколи не пояснювала, чому тримає їх там. Їй подобалося відчувати владу над людьми, які колись мали власне життя, плани та мрії. Вона не могла терпіти, коли хтось був щасливішим за неї. Їй здавалося несправедливим, що інші мають люблячі родини, хорошу роботу, друзів, подорожі та спокій, тоді як вона сама відчуває порожнечу й заздрість. Замість того щоб змінити власне життя, Маргарита вирішила руйнувати життя інших. Вона була переконана, що якщо не може бути щасливою сама, то й інші не повинні. Коли Маргарита дізналася, що Асті почала розпитувати про старий будинок, її усмішка зникла. — Отже, ти вже почала, Марцинська, — прошепотіла вона. Вона знала про здібності Асті. Колись давно Маргарита випадково стала свідком того, як та допомогла знайти зниклого чоловіка, і відтоді запам'ятала її. Тепер вона розуміла, що ця жінка може зруйнувати все, що вона так ретельно приховувала. Увечері Маргарита прийшла до поліцейського відділку. У руках вона тримала пакет із домашньою випічкою. — Доброго вечора! Я подумала, що вам буде приємно трохи перекусити. Ви ж так багато працюєте над нашою спільною проблемою, — солодко промовила вона. Марк подякував, але дивився на неї уважніше, ніж зазвичай. — Маргарито, скажіть, будь ласка, чи бували ви останнім часом біля старого будинку своїх батьків? Жінка на мить завмерла, але швидко повернула усмішку. — Ой, та що ви! Там уже стільки років нічого немає. Навіть страшно туди заходити. А чому запитуєте? — Просто перевіряємо всі можливі місця. — Звичайно, звичайно! Я все розумію. Якщо потрібно, я навіть можу показати вам дорогу. Вона говорила настільки переконливо, що Поліна, яка стояла поруч, навіть усміхнулася. — Ось бачите, яка чуйна людина, — сказала Маргарита. Та Марк помітив, як вона стиснула ручку своєї сумки, коли почула про будинок. Він нічого не сказав, але подумки відзначив цю деталь. Наступні кілька днів Асті намагалася не думати про зниклих, проте видіння ставали дедалі частішими. Одного ранку, коли вона вела Антіна до садочка, на іншому боці вулиці побачила Валерію Дубу. Жінка стояла біля старої крамниці й дивилася просто на Асті. — Допоможи нам... — прошепотіла вона. Асті зупинилася. — Валеріє! Зачекай! Але видіння зникло. — Мамо, з ким ти говориш? — запитав Антін. Асті опустилася перед сином навпочіпки. — Ні з ким, сонечко. Просто задумалася. Вона відвела дитину до садочка, але дорогою додому відчула сильний біль у скронях. Коли Павло повернувся з лікарні, то одразу помітив її бліде обличчя. — Знову бачила когось? — Так. Валерію. Вона теж просила допомогти. Павло зітхнув і поставив сумку на стілець. — Асті, будь ласка. Ти обіцяла мені берегти себе. — Я не можу просто відвернутися. — А я не можу дивитися, як ти себе нищиш. Він обійняв її, і Асті притулилася до його плеча. Вона знала, що чоловік говорить із любові, але в глибині душі вже прийняла рішення. Вона повинна була знайти зниклих. Наступного дня Марина повідомила Марку, що отримала старі документи на будинок Троянських. Будинок справді належав покійним Ірині та Оресту, а після їхньої смерті перейшов до Маргарити. У документах також зазначалося, що жінка продовжувала сплачувати податки за нерухомість, хоча нібито не користувалася нею. Це викликало підозру. — Чому вона витрачає гроші на будинок, у якому нічого немає? — запитав Марк. — Можливо, просто не хоче його продавати, — відповіла Поліна. — А можливо, там є щось, про що ми не знаємо, — сказала Марина. Марк вирішив поїхати туди наступного ранку. Але перед цим він захотів ще раз поговорити з Асті. Коли він прийшов до її будинку, Павло зустрів його біля хвіртки. — Вона зараз відпочиває. Їй не можна хвилюватися. — Я лише хочу поставити кілька запитань. Асті почула голоси й вийшла на ґанок. — Павле, усе гаразд. Я поговорю з ним. Марк привітався й запитав, що саме вона бачила. Асті розповіла про Яну, Валерію та дивне слово «Троянські». — Чому ви думаєте, що Маргарита причетна до зникнень? — запитав слідчий. — Тому що вона боїться мене. — Ви впевнені? — Так. Я бачила її обличчя, коли вона зрозуміла, що я знаю про будинок. Вона усміхалася, але її очі були наляканими. Марк уважно слухав. — Я не можу побудувати справу лише на ваших видіннях, Асті. — Я розумію. Але якщо ви поїдете до того будинку, то, можливо, знайдете відповідь. Марк підвівся. — Добре. Ми перевіримо. Того ж вечора Маргарита побачила, як біля її старого будинку зупинилася машина. Вона спостерігала здалеку й зрозуміла, що поліція почала наближатися до правди. Вона більше не могла чекати. Спочатку Маргарита вирішила діяти через обман. Вона зателефонувала Марині й розповіла, що нібито бачила підозрілого чоловіка неподалік старої лісової дороги. Вона описала його настільки детально, що Марина вирішила перевірити інформацію. Поліна та Олег вирушили на місце, але нічого не знайшли. Поки поліція витрачала час на хибний слід, Маргарита поїхала до будинку й спробувала приховати сліди своєї присутності. Вона не знала, що Марк уже перевірив її телефонні дзвінки та помітив дивну закономірність: перед кожним новим зникненням Маргарита цікавилася життям майбутньої жертви. Вона знала, де працюють ці люди, з ким спілкуються, коли повертаються додому. Усі шість зниклих мали одну спільну рису: кожен із них останнім часом досяг певного щастя у власному житті. Яна отримала нову роботу, Міола заручилася, Валерія придбала квартиру, Офрина помирилася з родиною, Дамир відкрив власну справу, а Олег планував переїзд. Для Маргарити цього було достатньо, щоб зненавидіти їх. Наступного ранку Асті прокинулася від плачу доньки. Ольга стояла біля ліжечка й кликала маму. Асті взяла її на руки, але раптом побачила за вікном незнайому жінку. Це була Офрина Камульник. Вона стояла біля паркану, а на її обличчі був жах. — Вона прийде... — прошепотіла Офрина. — Хто? — запитала Асті. — Маргарита... Вона знає, що ти нас шукаєш... Вона хоче, щоб ти замовкла... Видіння зникло. Асті відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона сіла на край ліжка й міцно притиснула доньку до себе. Того дня Павло не пішов на роботу раніше, як зазвичай. Він бачив, що дружина налякана, і не хотів залишати її саму. Проте Асті попросила його не хвилюватися. Вона сказала, що повинна зустрітися з Марком і розповісти йому про нове видіння. Павло довго мовчав, а потім промовив: — Я піду з тобою. Але пообіцяй, що не будеш нічого робити сама. Асті кивнула. У поліцейському відділку на них уже чекала Марина. Марк уважно вислухав нові подробиці й нарешті вирішив діяти рішучіше. — Ми отримаємо дозвіл на огляд будинку. Якщо там нічого немає, ми продовжимо пошуки. Але якщо ваші слова підтвердяться, Маргарита вже не зможе нам брехати. Поліна та Олег усе ще сумнівалися, проте погодилися вирушити разом з іншими. Коли вони приїхали до старого будинку Троянських, перед ними постала похмура споруда з облупленими стінами, вибитими шибками та зарослим подвір'ям. Здавалося, тут давно ніхто не жив. Марк відчинив хвіртку, і поліцейські увійшли всередину. У будинку пахло пилом і вогкістю. На підлозі лежали старі газети, у кутках висіла павутина, а меблі були накриті вицвілими простирадлами. — Нічого особливого, — пробурмотів Олег. Асті, яка стояла біля входу, раптом відчула сильний холод. Вона заплющила очі й побачила Яну, Міолу, Валерію, Офрину, Дамира та Олега. Усі вони стояли перед нею, ніби намагалися показати один напрямок. — Вниз... — прошепотіла вона. — Вони там. — Де саме? — запитав Марк. Асті показала на старі двері в кінці коридору. За ними були сходи до підвалу. Марк спробував відчинити двері, але вони були замкнені. Поліцейські перевірили замок і зрозуміли, що його нещодавно міняли. Олег приніс інструмент, і через кілька хвилин двері відчинилися. З підвалу долинув слабкий стукіт. Усі завмерли. — Там хтось є! — вигукнула Марина. Поліцейські швидко спустилися сходами. Асті залишилася нагорі разом із Павлом, але чула кожен звук. Раптом унизу пролунав голос Марка: — Ми знайшли їх! Вони живі! Асті заплакала від полегшення. Шість людей, яких так довго шукало все село, були знайдені. Вони були налякані, виснажені, але живі. Марина допомагала їм піднятися, Поліна викликала медичну допомогу, а Олег повідомляв про знахідку черговому відділку. Павло одразу підійшов до Асті й обійняв її. — Ти знову мала рацію, — тихо сказав він. — Але більше я не хочу, щоб ти проходила через таке. Асті нічого не відповіла. Вона дивилася на врятованих людей і розуміла, що найстрашніше ще попереду. Маргарити не було в будинку. Вона зникла. Марк наказав оглянути всі приміщення та встановити її місцеперебування. У будинку знайшли особисті речі Маргарити, фотографії зниклих людей, старі записи та документи, які підтверджували її стеження за майбутніми жертвами. На одному зі столів лежав зошит. У ньому були записані прізвища людей, короткі відомості про їхнє життя та дивні коментарі Маргарити. Навпроти прізвища Асті Марцинської стояв окремий запис: «Вона бачить. Вона небезпечна. Її потрібно зупинити». Марк довго дивився на ці слова. — Тепер усе зрозуміло, — сказав він. — Вона знала про здібності Асті й боялася, що її викриють. Маргариту оголосили в розшук. У Сортниках почалася справжня паніка. Люди не могли повірити, що привітна жінка, яка приносила поліцейським пироги та співчувала родинам зниклих, насправді була причетна до всіх цих злочинів. Дехто згадував, як вона завжди розпитувала про чуже життя, інші пригадували її дивні висловлювання про щасливих людей. Але ніхто не думав, що вона здатна на таке. Увечері Асті повернулася додому. Павло вже вклав дітей спати й приготував їй чай. Вона сиділа на дивані, тримаючи чашку обома руками, і намагалася заспокоїтися. — Ти врятувала шістьох людей, — сказав Павло. — Я просто допомогла їм бути почутими. — Але тепер Маргарита знає, що ти її викрила. Асті подивилася на чоловіка. — Я теж це знаю. Тому треба бути обережними. Вона не помилялася. Наступного дня Маргарита зателефонувала Асті з невідомого номера. — Ну що, Марцинська, задоволена? — пролунав холодний голос. Асті завмерла. — Маргарито? — Ти зруйнувала все. Усе, що я створила. — Ти сама зруйнувала своє життя, коли вирішила забирати свободу в інших людей. — Не повчай мене! Ти нічого не знаєш про моє життя! — Я знаю, що ти заздрила чужому щастю. Але це не давало тобі права робити людям боляче. У слухавці почувся короткий сміх. — Ти думаєш, що перемогла? Ти ще пошкодуєш, що втрутилася. Зв'язок обірвався. Асті негайно повідомила про дзвінок Марка. Він наказав не виходити самій з дому та посилив спостереження за будинком Марцинських. Проте Маргарита не збиралася здаватися. Вона знала, що Асті є головною перешкодою між нею та свободою. Вона вирішила завдати останнього удару. Увечері, коли Павло був на чергуванні в лікарні, Асті почула стукіт у двері. Вона подивилася у вічко й побачила Марину Ясонську. — Асті, відчини, це я. Мені потрібно терміново з тобою поговорити. Асті відчинила двері, але одразу відчула щось дивне. Марина виглядала незвично напруженою. — Що сталося? — запитала Асті. — Марк просив передати тобі деякі документи. Він хоче, щоб ти подивилася на фотографії. — Чому він сам не прийшов? Марина опустила очі. — Він зайнятий. Асті подивилася на жінку уважніше. Її обличчя почало змінюватися, наче крізь нього проступала інша людина. І раптом Асті побачила справжнє обличчя відвідувачки. Це була Маргарита. Вона була в темній перуці та чужому одязі, намагаючись видати себе за поліцейську. — Ти... — прошепотіла Асті. Маргарита різко штовхнула двері й увійшла до будинку. — Нарешті ми залишилися самі, — сказала вона. Асті відступила назад. — Чого ти хочеш? — Щоб ти замовкла. Ти зіпсувала мені життя. — Ти сама винна у всьому. — Я могла б жити нормально! Але всі навколо мали більше, ніж я! Асті зрозуміла, що Маргарита вже не намагається вдавати невинність. Її обличчя було спотворене люттю, а голос тремтів від ненависті. — Ти не мала права забирати в людей їхнє життя, — сказала Асті. — Замовкни! Маргарита зробила крок уперед. Асті спробувала відступити, але та схопила її за руку. У цю мить Асті побачила всіх шістьох зниклих, а за ними — довгий темний коридор старого будинку. Вона відчула сильний біль у голові й ледь не впала. Маргарита скористалася цим і потягнула її до виходу. Але раптом на подвір'ї пролунав автомобільний сигнал. Це повертався Павло. Він побачив відчинені двері, залишив машину й кинувся до будинку. — Асті! — закричав він. Маргарита спробувала втекти через задні двері, але на подвір'ї вже з'явився Марк Мичурок разом із Мариною, Поліною та Олегом. Виявилося, що справжня Марина повідомила Марку про підозрілий дзвінок і попросила перевірити будинок Асті. Поліцейські прибули саме вча